Марина Кічка - Вона

вище й вище, майже зривався, але продовжував лізти. Дерево було таке велетенське, широкі, розлогі гілки, міцний стовбур. Хлопець удивлявся у верхівку дерева ніби щось там бачив. А Марі охоплювало дивне відчуття. З нею такого ще не траплялось. Ейфорія, щастя. Марі розуміла, що на верхівці дерева, те, що зробить її найщасливішою на світі людиною, те, чого вона так хоче. Але здоровий глузд говорив Марі, що це зовсім не те, що їй потрібно, що це не насправді. Опанувавши себе, Марі почала розуміти, що це може відчувати той хлопець, якого вона зараз бачить. І раптом Марі зрозуміла що там, угорі. Дівчина, вона була вище за нього, сміялась із нього, дражнила. А Марі як завжди, ніби стояла і спостерігала за цим, відчуваючи все навколо, як у реальності. Спочатку вона подумала, що це просто пара, яка в такий спосіб розважається. Але її вражало, що дівчина так плавно і легко рухається гілками, на відміну від хлопця. Її рухи були настільки легкими, що здавалось вона літає, піднімаючись все вище і вище, а хлопець що було сил карабкався за нею. Вона була така гнучка, її рухи були такі легкі і плавні. Марі це зачаровувало. Вона тепер відчувала втіху, грайливість, їй хотілось веселитись, кричати, танцювати… І раптом, коли хлопець вже майже дістався верхівки, де вже сиділа дівчина, яка йому всміхалась і протягувала руку, намагаючись допомогти, він зірвався! Марі аж зойкнула, але навіть не змогла зрушити з місця, просто притисла руки до рота ніби боячись, що її зойк хтось почує. Вона поглянула на тіло хлопця, яке лежало на землі. Він був мертвий, вона це знала як і того разу. Марі раптом відчула порожнечу всередині себе, їй вже не було шкода хлопця, вона ніби забула, що то була людина, їй було все одно, здавалось, вона вважала, що йому так і треба. Марі відірвала очі від хлопця, що лежав на землі і підвела їх на дівчину. Дівчина, що сиділа на дереві, ось що вразило її понад усе. Дівчина зареготала, так щасливо, так голосно. Поглянувши на мертвого хлопця, що лежав на землі, вона знову зареготала, і реготала, і реготала. І її це так звеселяло, що і Марі насправді передався її хороший настрій, адже здавалось ще мить, і вона сама розрегочеться. Ніби там лежала не мертва людина, а щось не абияке кумедне. І з одного боку Марі розуміла, що вона чинить погано, а з іншого так же було їй весело.

— Дурненьке хлоп’я, яке ж дурненьке хлоп’я))), — вона зареготала. — Твоя слабкість тебе згубила. Ахахахаха)))!

І вже за мить дівчина, що сиділа на дереві зблідла, її риси стали неприємними, моторошними. Це вже не було мила дівча, це було щось страшне. Сіре обличчя, різкі риси, кістки ніби хотіли прорвати шкіру. Порожнеча в очах, — це була насправді страшна істота, а не людина. Вона поглянула прямо на Марі. І Марі відразу відчула себе, тільки себе. Та істота поглянула так, ніби її звеселяло, що за цим спостерігали, але нічого вдіяти не могли. Вона посміхнулась, дивлячись прямо в очі Марі.

Сон, це просто сон, подумала розплющивши очі Марі.

А через декілька днів в сусідньому містечку знайшли мертвого хлопця в лісі. Вирішили, що це самогубство.

Розділ 8
Лихо

Марі поглянула на ліс, який вже починала огортати темрява. І промовила сама до себе: «Ну чому це завжди має відбуватись вночі, а не вдень, коли світить сонечко? Ніби мені й без того не вистачає проблем, так давайте все покриємо непроглядною темрявою!» Марі попрямувала до лісу. Здавалось, це був звичайнісінький ліс, яких у нас тисячі. Але Марі чудово відчувала, що це не так. У ньому приховано багато таємниць. І там де інші бачили дерева, гілки і кущі, Марі бачила невидимий живий світ. Та в неї не було часу звертати на це уваги. Тому вона рушила вперед. Марі пробиралась у самий глиб лісу. Ліс ставав все густішим і все більш непролазнішим: відстань між деревами зменшувалась, а світло від місяця й зірок вже майже не долинало до землі. У цій темряві потрібно було максимально зосереджуватись, адже, мабуть, ліс вже знав, що вона тут і не був цьому радий. Марі те й робила, що відкидала гілки, які навмисне не давали їй пройти і хотіли подряпати. Рухатись було все важче, у гущавині кущів вона постійно спотикалась і натрапляла на старі пеньки й колоди. Очі трохи пристосувались до цілковитої темряви, і Марі вже рухалась більш-менш впевнено, на скільки це було можливим. Повертатись вона не збиралась. Марі знала, що вона шукає.

У кожному лісі є закинуті хатинки лісників. Про які зазвичай забувають навіть місцеві. Або прагнуть забути, бо вони їм уявляються моторошними. І не дама. Марі завжди вражало, як люди люблять не помічати нічого навколо себе, якщо їх це не стосується. Кожного року в цьому лісі хтось зникає, кожного року, але ніхто нічого навіть робити із цим не хоче. Краще знайти сотню виправдань, аніж відкрити для себе те, чого раніше не розумів. Можна все скинути на нещасний випадок, на диких звірів, на людську недбалість і дурість. Але жодна людина не сказала б, що тут діється щось дивне, щось надприродне. Так усім легше.

ЛИХО. Вона забрала безліч життів, пора це припинити. Якщо її привели сюди сни, отже час ЛИХУ попрощатись зі своїм лісом. Вона ставала все жадібнішою. І почала забирати життя за життям. Марі взяла за правило: якщо істота не переходить межу, вона її не чіпає. Як відомо з безлічі книжок, вони підтримують всесвітню рівновагу і чіпати їх не можна. Вона сама не знала звідки, але вірила в те що так має бути. Адже вона розуміла, що в світі є безліч демонів, потойбічних створінь і ще безліч надприродних істот, які вільно існують у світі. Інколи вона цим себе заспокоювала, тому що, що більше вона поринала у світ по цю сторону, то більше розуміла, що потойбіччя вже є на землі. І щоб хоч якось заспокоїти власне сумління, що вона не в змозі врятувати всіх, вона вважала, оскільки такий порядок був від початку віків, її завдання — підтримка рівноваги. Звичайно, вона не сама це вигадала,