Марина Кічка - Вона

виявилось, що літописів про таких, як от вона, безліч. Але інколи, це їй геть не полегшувало життя. Адже вона не розуміла, як так можна, знати що за деякими смертями стоять потойбічні істоти і нічого з цим не робити, залишатись в стороні.

ЛИХО. Могутнє потойбічне створіння. Яке по дослідженнях Марі ще й володіло магією. Тому потрібно було бути обережно. Побачивши будиночок, Марі дістала з сумки кинджал і полила лезо рідиною з колби. Та було вже пізно, Марі запізнилась. Їй не потрібно було дивитись на годинник, небо дало відповідь на її німе запитання, місяць вийшов з — за хмар і Марі зрозуміла, що скоро опівніч. Раптом Марі почула, шелест. О Боже, ЛИХО вийшло з хатинки, Марі не встигла обсипати хатку для блокування сил. Але часу вже не було. Потрібно було діяти миттєво. Марі попрямувала прямісінько до істоти. Хоча й сама Марі була високою, але ЛИХО було на голову вище від неї і таке худе і в’язисте, що скидалось на гілку обмотану в ганчір’я. Не було зрозуміло, чи є в неї ноги, бо за ганчір’ям нічого не було видно, а пальці, що виглядали з під рукавів, здавались на цупкі гілки. Обличчя хоч і прикривав каптур, але все ж можна було розгледіти, вузьку щілину, що була ротом і єдине велике око, яке ймовірно навіть не кліпало. Звичайно в темряві це геть не кидалося в очі, та Марі прекрасно знала як виглядає це створіння, тому загальні обриси, що зараз вимальовувались в сутінках ночі, лише підтверджували це. Відчувши Марі ЛИХО відразу ж ринуло до неї. Вірогідно, воно навіть не торкалось землі.

— Хто блукає в моєму лісі?

— Я заблукала, — Марі потрібно було наблизитись до неї ще ближче. Відчувалось, що її серце зараз вискочить із грудей. Адже все починалось дійсно не так добре, як на те сподівалась Марі.

— Іди сюди, покажу вихід, — голос був пронизливий і схожий на рипіння гілок.

ЛИХО вже було дуже близько. Марі затамувала подих ніби боячись, що цим сполохає ІСТОТУ. І просто рахувала зворотній відлік, думати про щось інше зараз був не дуже підходящий час, а от відлік їй явно надавав упевненості. Ще секунда, ще один крок, ніяких роздумів і зайвих думок, Марі вже замахувалась кинджалом в одне єдине око, яке було в ЛИХА. Удар і Марі потрапила точно в ціль, ЛИХО почало корчитись і несамовито дико волати. Навіть в сутінках, Марі могла розгледіти як з отвору в оці виднівся темний дим, що вилітав і почав просочуватись у землю. Від того крику у вухах заклало і, здавалось, що прокинулись не тільки лісові жителі, а й усі найближчі будинки. ЛИХО впало на землю і останній хрип яке воно видавило — «Спіймати!..»

ЛИХО в мить перекинулось на колоду і від обрисів не то людини, не то потойбічної істоти не залишилось й сліду. Марі видихнула з полегшенням, що все так швидко закінчилось, адже крик створіння був нестерпним.

Марі кинулась обсипати колоду і хатинку сумішшю, яку дала їй бабця, та було вже запізно. Марі знала, до кого було останнє звернення ЛИХА. Вона розуміла, що потрібно негайно покидати ліс. Лісові духи все ж служили ЛИХУ й виконували його вказівки. Тому кожна хвилина, проведена зараз в лісі, могла вартувати їй життя. І ТАК ЗАВЖДИ, подумала Марі. Ніколи не можна так, щоб все пройшло спокійно? Вона відчувала як оживає ліс.

Перший удар прийшовся так зненацька, що Марі ледь звелась на ноги. Запізно, тікати, потрібно тікати. Дерева, трави, кущі — усі вони ожили і були готові помститися. Марі побігла, але якась рослина обплела їй ноги, і вона впала на землю. Падіння було таким різким, що їй перехопило подих. Здавалось, що так можна пролежати вічність, адже біль у грудях і всьому тілі від раптового удару очевидно паралізував її. Але потрібно було підійматись. За допомого кинджала Марі звільнилась. І, зіскочивши на ноги, рвонула вперед. Їй варто було лише вибратись із лісу. Але уявлення про те, скільки вона пройшла і як далеко в лісі, робило її перспективи не дуже радісними. Продираючись крізь зарості, які дряпали її тіло, не давали пройти, залишали глибокі порізи, Марі чудово розуміла, лише її швидкі рефлекси врятували її від кількох жахливих зіткнень, адже дерева падали так зненацька, та ще й у цілковитій темряві. Та Марі бігла так швидко, що на щастя, вже побачила дорогу. Ще мить — і все буде добре. Та зрадівши передчасному спасінню, Марі на деякий час втратила пильність. І в мить могутній дуб, що стояв при самій дорозі, обірвав величезну гілку, і вона звалила Марі на землю. Марі відчула хруст і пекучий біль. Ребра! Зламані ребра, але порятунок був так близько. Гілка була величезна, але чи то через шок, який охопив Марі, чи то в ній були якісь приховані, невідомі сили, Марі скинула із себе гілку. Вибравшись із-під заваленої гілки і нічого не бачачи перед собою (біль просто застеляв очі Марі туманом), вона насилу підвелася і побігла, бо дерево готувало наступний удар. Марі саме вчасно вискочила на дорогу, як на те місце, де вона лежала, впала ще одна велетенська гілка. Бігла Марі ймовірно лише завдяки адреналіну. Адже вона чудово розуміла, що поки вона не покине зону лісу, у повній безпеці вона не буде. Тому, що коли вона потрапила до містечка, біль повернувся із ще більшою силою почав огортати все її тіло, Марі не могла нахилитись, але пекучий біль у нозі змусив подивитись, що там? На нозі була глибока рана, напевно від плюща, який силоміць обхопив її за ноги. Рана сильно кровоточила. І по тому, як Марі себе почувала, крові вона вже втратила багато. Вона часто спинялась, бо сил іти вже не було. У голові сильно паморочилось, і Марі погано бачила дорогу. Не раз вона хотіла просто впасти. Але вона не дозволяла собі, адже бажання жити було понад усе. Впаде і помре, вона так гадала. А думки в голові крутились: одна думка наштовхувалась на іншу, вони перемішувались, обривались… Єдине, що Марі чітко розуміла, — вона не може так просто впасти на дорозі. Не для того вона стільки всього пережила, щоб її так просто знайшли. Вона не могла цього допустити. Вона не може так просто піти,