Юрій Ігорович Андрухович - Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

наші й не наші,

хололи до ранку.

Скільки нас не збулось,

переходячи міст понад Полтвою,

скільки

перейшло через міст і назавше

пропало в гущавині правого берега?..

(ЦВЯХАРНЯ)

Хтось казав: «Ми не ті.

Ми присутні в тунелях і вікнах,

але нам не дійти до старої цвяхарні

за рогом».

Зостається сідати на сходах,

співати.

Може так подолаємо стіни, припнемо

голоси до камінних цурпалків

і витремо очі?

Може так і почують нас ті,

що чекають за рогом?

Зостається шукати себе,

і останній сірник, що в найдальшій

кишені,

колючий, як цвях.

(ПИВО)

Ми терпляче прожили годину

липневої спеки.

Мотоцикли минулих епох і старі арбалети

лишились позаду.

Золота незасвічена Роза[1]. Й сімсот

неспокійних та спраглих атлетів

з пересохлими вусами й нервами.

Море, рятуй нас! Купання

для гострих твердих борлаків

чоловіцтва в загарбаній вежі.

О як ми слухняно чекали!

Кожен ковток є причастям.

Рани від стріл проступають

під сорочками.

(ДУХ)

Дозволь мені кружляти над тобою.

Я знав Йосифу Кун[2], я знав ще кількох жінок.

Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,

а черниці з вулиці Сакраменток

ховалися в нішах.

Ані разу не вигнав мене Макольондра,

я завше мав гроші і розум.

Покажи  с в о є  місто. Я хочу

йти за отими дівчатами

в сукнях червоних.

Я хочу дзвонити

з оцих телефонних кабін.

Я хочу набрати номер Йосифи Кун

і почути,

як вона скаже:

«Дозволь мені кружляти над тобою».

(ЗАБУТТЯ)

Так, наче брама — то вхід.

Є міста, до яких неможливо

зайти через браму.

Є міста, до яких неможливо

зайти.

І приносять великий ключ, і шукають,

куди б устромити, але

брам немає, сторожа зітерлась

на порох. Сім вітрів розкошують

на площах і в залах.

Навсібіч передмістя відкриті, сторожа

виростає зелена й пругка.

«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —

перелічуєш майже вголос,

та ніяк не згадаєш, як зветься

дерево,

до якого вона вже не ходить…

(РЕБРО)

Я віддав би своє ребро

в анатомічну майстерню.

Там велетенські серця різників і коханців,

обвислі й надуті легені курців,

трубачів і склодувів,

меланхолійні пияцькі нутрощі,

татуйований орден героя (якраз над соском)

і руки останнього ката

по дванадцятім вироку…

Ані слова про інші витвори.

Я віддав би своє ребро.

Може, щось вийшло б із нього —

якась рибина,

чи жінка,

чи гілка

забутого дерева

ґінкго…

(ЗАМОК)

Прогулянка кіньми — велика приємність.

Та нам зостаються лиш кухні

в задвірках сецесій —

просторі прокурені гнізда,

де гори немитого посуду й чаші

з піщаними квітами, де

у кранах сухих ледь пульсує

волога зелених боліт.

Посіймо попіл на стіл

і пролиймо невипиті краплі.

Брате, намацай отам на стіні вимикач —

я не бачу тебе,

бо до ранку ще триста хвилин.

А панство і челядь поснули,

і коні поснули,

і нам не ввійти в ці кімнати.

В о н и  не покличуть.

(РИНОК)

Замок зіходив на землю все меншими замками,

з одною-єдиною баштою,

де графи колишні ставали поволі

фігурами з воску, жокеями,

фотопортретами.

Здрібніння квартир і мансард,

навіть шахових партій в альтанках,

відбилось на нашому настрої —

хотілося пити.

І врешті, зійшовши по Лисенка, де

обличчя у вікнах немов стародруки,

побачили ми,

як доми продаються, полотна, гравюри,

дівчата.

З «Татарні» світило підземне крило.

(КОЛО)

Місто немов сузір'я.

Як часто, блукаючи, йшли ми

на світло домів, від яких

не лишилося й каменя!..

І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,

і міст, і причал

в опівнічних пустинях дворів,

та хто нам повірить, що річка була тут?

Тільки крізь нас переходять міста

у непам'ять.

Ми вимовляємо їх

і знаходимо іншими. Втім,

вранці виходиш на площу і все пізнаєш:

Липи в час доцвітання стоять золоті,

безгомінні.

ДО ПАНІ ВАРВАРИ Л.

Натрунний портрет міщанки Варвари Лангиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї.

Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату

хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.

Спалює мене поїдом жадання єдине:

їхати до тебе поїздом більш як дві години.

Далі мене знищує пожадання друге:

«З темниці музейної виплинь, королево!» —

горлав би на всю губу з любові і туги

серед міста, опівночі, в товаристві лева.

(Лев зі мною рикав би).

                                 І коли зненацька

ти виникла б на мій голос — ніби на портреті,

загриміла б мені в серці музика вар'яцька

і мене б охопило пожадання третє:

на коліна гупнути, як бугай на страті,

і благати, мов пастир, що записує в секту:

«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.

Я люблю твої руки, очі, корсетку,

сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,

а також панчохи і черевики.

Я люблю твого тіла великодню паску,

твої лікті і фалди — і все навіки!»

Я схилявся б низько, шептав би п'янко,

цілував би слід кроку твого, Варваро,

край мережива твого, дурна міщанко,

посмітюхо з Ринку, глуха почваро!

* * *

Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,

поночі крався у вежу, з якої все видко, —

сходи рипіли, тремтіла над оком зоря.

Все, що ти можеш, — пізнати невидимий рух

війн і чуми, і вогненних коліс

на темному атласі ночі.

Все, що ти годен, — здійматись у вежу,

папі писати цидулу про недорід

і розмовляти латиною там,

де від тебе чекають самопожертви.

Пахло щурами. З вежі видні вся космос.

Юрцьо, ректор Болонського etcetera,

бачив у небі всілякі країни світу.

Все, що ти бачиш, — хіба що хвіст

від комети, яка розцвіла

над чернечими снами Європи.

Все, що ти видиш, — хіба що качан,

дірка від бублика, слід чумацької валки,

що споконвіку мандрує в нікуди

з пахучих вогнем україн.

Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив

на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,

два костели, дзвіниця і церква св. Юра.

Все, що ти здатен, — закрити при цьому очі.

Згусла в сорочці рана, дірка понура,

всмоктує в тебе таємні пророцтва ночі.

Все, що ти знаєш, — калач, переламаний навпіл,

не зліпиш докупи. Дні твої, наче вода.

Небо запнулося чорним. Дописуєш папі:

сього року, здається, знову рушить орда…

ПІДЗЕМНЕ ЗОО