Леся Українка - Том 2

я сього поета І його величну душу,

І тепер йому по-царськи Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам бог щасливо Повернутися додому,

Срібла, золота насиплю Я співцеві дорогому!..»

JV

Кажуть, весь поміст у пеклі З добрих замірів зложився!

Для пекельного помосту І Бертольдо потрудився...

Вже давно Бертольд вернувся Із далекої чужини,

Знов зажив життям веселим Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку Почалося вічне свято,—

О, тепер було у нього Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він На війні всього без ліку,

Ще король йому в подяку Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний! Він живе в свойому графстві, Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,

Вся була йому віддана,

Люд увесь в тім краю мусив Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя Справді був Бертольдо гідний, Правий суд чинив у панстві,

До підданих був лагідний.

Але то було не довго,

Він дедалі в смак ввіходив І потроху в себе в графстві Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки та наїдки,

Та убрання прехороші,

Та забави, та турніри,

А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах Граф привчпвся до грабунку, А тепер в своїй країні Він шукав у тім рятупку.

Почалися нескінченні Мита, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю,— Люди мучились, як в пеклі, Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку,—

У ярмі стогнали люде, .

І здавалось, що довіку Все така неволя буде.

Розливався людський стогін Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у поета Озивався він луною...

Ось одного разу чує Граф лихі, тривожні вісті, Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Що співці по місті ходять І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають, Та ніщо не помагає, їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймав.

«Ну ,— гукнув Бертольд,— то байка! Я візьму співців тих в руки!»

Раптом чує десь близенько Залунали пісні гуки:

Гв мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?»

«Що се, що? — кричить Бертольдо.— Гей, ловіть співця, в’яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш

біжітеЫ

Коли се з-за мурів замку Обізвався голос долі:

«Гей, біжіте, панські слуги,

Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогодні десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважніш лицар,

Врешті, він знайомий пана...»

Мов крізь землю провалився Той співець, утік од лиха.

А Бертольд сидів і думав,

Далі так промовив стиха: «Маєм свого отамана! —

Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера хутко Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших Слуг до себе прикликає І до нашого поета У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене, Що я досі пам’ятаю,

Як пісні його втішали Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю Дать йому за них заплату,

Я поетові дарую В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький Так високо поважаю,

Що співцем своїм придворним Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене Буде жити в шані, в славі, Тільки, звісно, хай забуде Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися До убогої оселі,

Принесли вони поету Ті заіпросини веселі.

Усміхаючись, він слухав Те запрошення знаднеє,

А коли вони скінчили,

Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото, Хоч тепер об тім жалкую, Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу Слави з рук його приймати, Бо лихую тільки славу Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів,

З ннми щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани! І

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку Зброї чесної зложити!» ^

З тим вернулись вірні слуги До Бертольда і сказали:

«Так і так поет відмовив,

Міі даремне намовляли...»

Аж скипів Бертольд, почувши Гордовитую відмову,

До поета посилає Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю, Що тепер настав день суду, Що терпів його я довго,

Але більш терпіть нр буду.

Коли він складання віршів Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!»

Знову слуги подалися До убогої хатини І, підходячи, почули Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги, Бачать: зібрана громада,

Всі стоять навколо ліжка, Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці, Третій день лежить в недузі, Слухачі навколо нього Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,

То щось пише на папері Й роздає писання людям,— Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,

І поет один зостався, Подививсь на слуг спокійно, Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози Слухав мовчки, усміхався.

А коли скінчили слуги,

Так до них він обізвався:

«Ви скажіть свойому пану, ІЦо готовий я в дорогу, Тільки хай велить прислати Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві Я не можу встать з постелі, Вам нести мене прпйдеться Аж ДУ Нової оселі.

Та й в темниці буду вільний,— Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова Не затримав темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці Гіркий жаль і тяжка туга,

І тоді потрійна стане І страшна його потуга.

І поет від свого люду Не почує слів догани В день сумний, коли на нього Накладатимуть