Ігор Анатолійович Коляда - Богдан Хмельницький

Запорожжя коронної армії, а вийти їй назустріч й одразу ж захопити ініціативу. На відміну від своїх попередників – козацьких полководців, котрі полюбляли оборонну тактику, Хмельницький був беззастережним прихильником наступальної стратегії і за кожної зручної нагоди не вагався атакувати ворога.

Коронний гетьман, організовуючи боротьбу проти Б. Хмельницького, керувався своїм досвідом боротьби проти повсталих козаків у 1630-ті pp., винісши тверде переконання: козаки швидко зводять майже неприступні укріплення й надзвичайно хоробро захищаються в них, однак, не маючи добре підготовленої кінноти, рідко наважуються атакувати й за першої ж невдачі знову переходять до оборони. Виходячи з цього, він, нагадаємо, задумав поділити свої сили і спочатку кинути на Запорожжя близько 3—3,5 тис. жовнірів і 6 козацьких полків, які присягнули королю. Загальне керівництво цим з'єднанням мав здійснювати 26-річний син коронного гетьмана Стефан Потоцький. 4 козацьких полки (Чигиринський, Черкаський, Корсунський і Канівський) на чолі з Іваном Барабашем та Ілляшем Караїмовичем повинні були йти на човнах Дніпром, два інших – Переяславський і Білоцерківський (командир – Яцек Шемберк) одержали наказ діяти разом з польськими корогвами та просуватися суходолом. Таким чином планувалося узгодженими діями кінноти, піхоти, артилерії та флоту знищити центр повстання з його опорними пунктами на дніпровських островах. Через деякий час услід за цими частинами мав виступити з головними силами сам коронний гетьман.

З точки зору військової тактики, все це було задумано непогано. Якби Хмельницький чекав на ворога у своєму таборі, він був би там повністю блокований, відрізаний від обох берегів Дніпра і знищений. У разі, коли б Хмельницький залишив Запорожжя, шлях йому заступив би Стефан Потоцький (за допомогою реєстровців, які мали прибути Дніпром); у крайньому випадку, не спромігшись здолати супротивника, Стефан окопався б і затримав його до підходу батька. Тоді коронний гетьман ризикував би долею кампанії лише у разі переходу реєстровців на бік повстанців. (Не виключено, що, не дуже довіряючи їм і прагнучи не допустити їхньої чисельної переваги над жовнірами, М. Потоцький якраз і розподілив свій авангард на дві частини.) Відправивши в похід 11 квітня 1648 р. Стефана, коронний гетьман сам залишився очікувати на підхід загонів польських і українських магнатів, і насамперед І. Вишневецького.

Отримавши точні відомості про виступ С. Потоцького, Хмельницький 16 квітня на чолі козацьких і татарських полків вирушив назустріч королівському війську. Щоб уникнути несподіваного зіткнення з ворогом і вчасно отримувати про нього інформацію, гетьман розіслав урізнобіч рухливі роз'їзди.

Тим часом С Потоцький надвечір у вівторок 18 квітня 1648 р. зупинився в урочищі Княжі Байраки. Ранком наступного дня польський табір подався до р. Жовті Води, переправився на її лівий берег і зупинився біля озерець і боліт. Сюди ж наближався Хмельницький. Татарський авангард розгромив на р. Саксагань польський роз'їзд і, переслідуючи жовнірів, з'явився неподалік від обозу С Потоцького та Я. Шемберка. Поява татар виявилася цілковитою несподіванкою для них – жовніри якраз безтурботно розпрягали коней. Татари без особливих труднощів захопили флангову польську охорону. Послані С. Потоцьким три корогви нічого не змогли вдіяти й поспіхом відступили до обозу. Їм на допомогу вирушили ще три корогви, але й вони не зупинили ординців і змушені були повернутися до табору. Від захопленого в полон татарина довідалися, що у війську Хмельницького перебуває 12 тис. кримчаків, а незабаром прибуде ще більше. Тоді Потоцький і Шемберк наказали жовнірам окопуватися, «укріплювати обоз міцним шанцем». Отримавши від татарського роз'їзду відомості про місцеперебування ворожого обозу, Хмельницький поспішив туди.

Незабаром козацькі полки під захистом табору, побудованого з возів, зупинилися неподалік польського обозу. Не гаючи часу, Хмельницький почав шукати зв'язків із реєстровими козаками, котрі обіцяли перейти на його бік (повстанці гукали до них, щоб вони «від ляхів відступили»), але разом із тим готувався до штурму ворожих позицій. Штурм відбувся 20 квітня й закінчився невдачею. В ніч на 21 квітня козаки зробили підкопи під шанці польського обозу, та вранці жовніри вибили їх із найближчих окопів (одразу ж засипавши їх), захопили гарматку та частину військових припасів. Від цього часу боротьба набула затяжного характеру. Це дуже турбувало Хмельницького, оскільки ніхто не міг гарантувати, що всі реєстрові козаки, які пливли Дніпром, приєднаються до повстанців. Хвилювала також небезпека підходу основних сил коронного війська на чолі з М. Потоцьким. Отже, треба було докласти максимум зусиль для того, щоб привернути на свій бік реєстровців дніпровської флотилії. Діяльність прибічників Хмельницького серед реєстровців увінчалася успіхом. Чотири полки реєстровців підняли повстання, убили полковників Барабаша та Караїмовича, обрали старшим Джеджалія й заявили про перехід на бік повстанців (до них приєдналася «німецька» піхота, набрана з українських і польських селян). У другій половині дня 2 травня 1648 р. вони прибули до Жовтих Вод, привітали гетьмана мушкетними пострілами й увійшли в його табір.

Таким чином, план Хмельницького – об'єднати всіх реєстрових козаків під своєю орудою – був блискуче втілений у життя. Тепер чисельність козацько-татарського війська становила 13—15 тис. чоловік. Становище польського війська ускладнилося. Стефан Потоцький удався до переговорів.

Отримавши звістку про скрутне становище свого сина, М. Потоцький вирушив йому на допомогу. Але активність його дій стримувала інформація про присутність на боці Б. Хмельницького 30—40-тисячної орди. Прагнучи убезпечити землі королівства від спустошливого татарського нападу, коронний гетьман не поспішив направити частину війська на виручку Стефану, що врешті-решт згубно вплинуло на всю його каральну операцію. 2 травня він одержав звістку про повстання реєстрових козаків, які приєдналися до Хмельницького. Ця новина справила найгнітючіше враження на командний склад коронного війська. У цій ситуації коронний гетьман М. Потоцький переживав, мабуть, найтяжчі дні у своєму житті: з одного боку, прагнув допомогти синові, з іншого – не наважувався з 5—7 тис. жовнірів вирушати в похід, побоюючись повторення Цецорської історії. Крім того, більшість його офіцерів не схвалювали плану наступу на Жовті Води до обложеної армії. Після тривалих вагань Потоцький вирішив не йти на допомогу, а повернутися до Черкас і очікувати на підмогу (зокрема, на підхід Вишневецького). У нього ще жевріла надія, що син під прикриттям табору прорве оточення та з'єднається з ним.

Тим часом драма під Жовтими Водами швидко йшла до своєї розв'язки. Переговори, розпочаті 3 травня, завершилися згодою Стефана Потоцького та Шемберка віддати гармати (до яких усе одно вже не було пороху), а також козацькі клейноди. Зі свого боку Хмельницький дав слово забезпечити вільний відступ польського обозу до Крилова. Але спроба поляків порозумітися з татарами успіху не мала. Хан наполягав на штурмі польських позицій. Зав'язалася жорстока битва, що тривала до вечора. Козаки змусили