Ігор Анатолійович Коляда - Богдан Хмельницький

жовнірів, очолюваних Шемберком, залишити шанці та захопили королівський прапор. С. Потоцький вирішив зробити відчайдушну спробу прорватися під захистом табору «на волость». Коли засутеніло, він пішов у прорив. Тугай-бей прагнув захопити всю здобич, тож почав переслідувати польський табір, не повідомивши козаків. Однак жовніри мужньо відбивали всі приступи татар і протягом ночі пройшли дві милі. Нарешті, коли вони вже майже минали Княжі Байраки, Тугай-бей запросив допомоги запорожців. Хмельницький прибув негайно, і в одній із балок польський обоз було оточено. Розпочався штурм, під час якого, за даними хроніки львів'янина Яна Томаша Юзефовича, пішов сильний дощ, який «замочив порох» жовнірам. Скориставшись із цього, козаки й татари зламали їхній опір і вдерлися до табору. Розгром був повним. Майже всі жовніри або загинули, або потрапили в полон. Стефан Потоцький дістав смертельну рану й незабаром помер.

Так Богдан Хмельницький одержав першу велику перемогу в історії Національно-визвольної війни. Набутий досвід показав, що для успішної боротьби потрібно мати сильну кінноту та артилерію, а також те, що найслабшою рисою польських жовнірів є їхнє невміння боронити свій табір під час маршу.

Не гаючи часу, козацький ватажок вирішив завдати удару по армії М. Потоцького. Щоб перешкодити або хоча б затримати прибуття підрозділів Вишневецького на Правобережжя й таким чином не допустити їхнього об'єднання з полками коронного гетьмана, Хмельницький розіслав загони з наказом знищувати човни та пороми на переправах через Дніпро. На всьому шляху просування повстанського війська до нього вливалися селяни та міщани (лише з Чигирина, Крилова та інших міст і сіл – близько 2 тис. чоловік).

Довідавшись про поразку під Жовтими Водами, М. Потоцький зважив на співвідношення сил – його та Хмельницького – й запропонував відступити до Білої Церкви, де можна було б сподіватися на підхід допоміжних сил. 12 травня 1648 р. польське військо зупинилося обозом за Корсунем (під фільварками на березі Росі).

14 травня М. Потоцький отримав звістку про наближення козацько-татарського війська і що вже надвечір слід чекати його нападу. Розлютившись, Потоцький віддав Корсунь «на здобич» жовнірам і водночас наказав копати шанці з трьох боків табору (з четвертого боку його захищав старий вал, який лише трохи поправили).

Хмельницький прагнув не допустити свого ворога в центральні райони України, де, заховавшись у вигідному для оборони місці, той міг би дочекатися підкріплень і контратакувати повстанців. Довідавшись про місцезнаходження коронного гетьмана, Богдан послав наперед полк Кривоноса та частину татар із наказом затримати супротивника до підходу основних сил козацько-татарського війська. Досвідчений полковник діяв настільки ж рішуче, наскільки винахідливо: за його задумом, козаки мали зненацька відігнати від польського обозу коней. Уже ввечері 14 травня диверсійний загін Кривоноса був за Россю, в тилу Потоцького, де той не виставив охорони й лише завдяки випадковості (коней чомусь не пустили на пасовище) не втратив своєї кавалерії. На світанку з'явилася козацька кіннота, вбрана в білі свити, потім – татарські чамбули, які почали переправлятися через Рось і скупчуватися в Корсуні. Тоді М. Потоцький наказав запалити фільварки. Вогонь швидко перекинувся на будівлі, й незабаром увесь Корсунь вигорів, за винятком замку та церкви.

Максим Кривоніс не мав наміру атакувати ворожі позиції – він лише прагнув за допомогою невеликих підрозділів, котрі наближалися до польського табору, якомога більше довідатися про його укріплення та чисельність живої сили. Водночас він направив частину своїх людей у район Стеблева, щоб загатити Рось (згодом, як помітили жовніри, вода в річці почала різко спадати). Потоцький розмістив у 5 шанцях драгунів і піхоту, а також розставив наявні 12 гармат; кіннота зайняла вигідні позиції перед шанцями для атаки. Розпочалися сутички з татарами. І хоча польські офіцери вимагали від М. Потоцького наступати, проте останній відмовлявся через те, що, по-перше, не бажає наражати на небезпеку всю Річ Посполиту, а по-друге, сьогодні понеділок, а йому протягом усього життя в цей день ніколи не щастило.

Пополудні з'явився зі своїми основними силами Тугай-бей. Не звертаючи уваги на щільний гарматний вогонь супротивника, він спокійно провів татар повз його позиції. Це, звісно, була демонстрація сили й упевненості в собі. Надвечір, повертаючись до коша, він знову пройшов неподалік польських шанців. Між татарами та поляками розпочалися двобої. У цей же час активізувалися козаки, від яких, за спогадами шляхтича Сєраковського, «довелося захищатися до самої ночі».

Дещо пізніше за Тугай-бея на місце битви, що назрівала, прибув обозом і Хмельницький. Спосіб дій козаків і татар засвідчував: гетьман дуже старанно й завбачливо готувався до рішучого наступу, і це не могло не викликати занепокоєння в керівництва польського війська.

Для вироблення плану подальших дій М. Потоцький скликав раду офіцерів. Вирішили відступати на Богуслав табором, коней сховати в його середину й захищатися пішо. Потоцький наказав покинути найважчі вози та взяти із собою корогвам, які мали по 100 коней, не більше 25 возів, по 60 коней – 18, а по 50 коней – 15 возів. Уже над ранок табір, вишикуваний у вісім рядів, був готовий до рейду.

Хмельницький уважно стежив за діями коронного гетьмана і незабаром отримав відомості про його намір відступити до Богуслава (здобути їx було не дуже важко, бо вже вночі всі в польському обозі знали, куди мають невдовзі вирушати, про що й розповів запорозькому гетьманові схоплений козаками жовнір). Богдан вирішив ударити по ворогові на його марші й обрав для цього надзвичайно вдале місце – Горохову Діброву (Круту Балку) – глибоку балку на лівому боці Росі (8—10 верст від Корсуня), що її на шляху до Богуслава поляки не могли обминути. Вночі туди пішов Кривоніс із піхотою й десятьма гарматами: він мав перекопати дорогу, а з боків зробити шанці, де поставити гармати і розмістити стрільців. Помітивши перед світанком рух у ворожому таборі, Хмельницький наказав козакам і татарам вільно пропустити його (за словами одного з очевидців, поляки пройшли, й було «тихесенько з обох сторін»). Козацькі й татарські полки супроводжували ворожий табір із боків і позаду. Кілька разів зчинялася перестрілка. Близько опівдня, коли вся ця маса людей наблизилася до чагарників Горохової Діброви, Хмельницький направив туди козаків із гарматами. Вони обстріляли поляків із тилу й провели на них таку сильну атаку, що, за свідченням шляхтичів – учасників бою, «ледве наші витримали». Козаки й татари захопили чимало возів. Рятуючи ситуацію, Потоцький розпорядився стріляти з гармат. У запеклій битві обидві сторони зазнали відчутних утрат.

Подолавши першу небезпеку, жовніри ввійшли в балку, густо зарослу лісом і чагарником. Тепер вони, долаючи пагорби та яруги, просувалися під постійним обстрілом козаків