Ігор Анатолійович Коляда - Богдан Хмельницький

взяти війська і негайно вирушити на Запорожжя, «щоб розгромити цього бунтівника і перебити все його військо». Призначивши збір урядовим військам на 13 лютого 1648 p., коронний гетьман закликав місцеву шляхту вливатися до лав карального війська. Одночасно він з універсалами звертається до козаків із закликом розійтися та видати свого старшого, а в разі непослуху пригрозив козакам відняти все майно, а жінок і дітей вирізати.

Але організувати ефективні дії проти козацького повстання коронному гетьману так і не вдалося. Не довіряючи реєстровим козакам, комісар Яцек Шемберк розпустив їx, і тому не було з кого сформувати каральну експедицію на Запорожжя. Дуже повільно збиралися і підрозділи кварцяного війська.[2]

Хмельницький тим часом не дрімав. Щоб якось завести й обдурити поляків і стримати та відволікти їхні військові приготування, він направив коронному гетьману кілька листів, написаних у миролюбному й лагідному тоні.

Неможливо припустити, щоб Миколай Потоцький повірив хитрому козацькому гетьману. Адже для нього не були таємницею ні зловживання урядників, ні постійні скарги козаків, ні особиста драма чигиринського сотника. Тож він не міг не розуміти, що повстанці мали вдосталь підстав для невдоволення і що такі серйозні акції, як вигнання із Запорожжя залоги коронного війська та захоплення Січі, свідчили швидше про войовничість і рішучість намірів бунтівників, аніж про їхню миролюбність. Коронний гетьман не був таким нездарою, яким його зображують в історичній літературі. Справді, він не мав видатних політичних і військових здібностей, та все ж йому не можна було відмовити ні в проникливому розумі, ні в здатності реально оцінювати політичну ситуацію, яка склалася. Саме Миколай Потоцький перший у Речі Посполитій усвідомив масштаби небезпеки, що таїло в собі повстання на Запорожжі. У листі до короля від 21 березня 1648 р. він наголошував: «Не незначна причина змусила мене вирушити проти 600 осіб, (а) тому, що ці 600 підняли бунт у змові з усіма козацькими полками і з усією Україною». Хмельницький не зміг обдурити М. Потоцького своїми заспокійливими посланнями; останній вирішив, повторимо, придушити заколот ще в зародку.

Проте обставини для походу польського війська на Запорожжя складалися несприятливо: не зібралися полки; не за горами була весна з її бездоріжжям і розливами рік; козацькі агітатори підбурювали населення Київщини до повстання, звідкіля вже почала тікати налякана шляхта, а та, що залишалася в маєтках, благала коронного гетьмана врятувати Україну й погасити «згубне полум'я» повстання, яке розгорялося. Тому Потоцькому вкрай важливо було забезпечити собі спокійний тил. Він удається до переговорів із Хмельницьким (чого, власне, й домагався козацький гетьман).

Кілька разів до Богдана приїжджали гінці, обіцяючи йому від імені Потоцького «помилування й пробачення його провин», якщо він залишить Запорожжя. Хмельницький вирішив не поспішати з відповіддю й затримав при собі всіх посланців польського воєначальника. Тоді на скликаній у Корсуні військовій раді було вирішено зробити ще більші поступки: повернути Суботів його законному власникові, розглянути скарги козаків, замінити полковників тощо. З новими пропозиціями на Запорожжя вирушили на початку березня Хмелецький і Кричевський. Козацький ватажок зустрів їх привітно. Під час розмови з ними він зауважив: Військо Запорозьке наполягає на відновленні своїх давніх вольностей, зокрема права самим обирати собі гетьмана та полковників. Була скликана козацька рада. Вона проходила бурхливо. Запропоновані М. Потоцьким умови викликали в козаків гостре невдоволення. Як згадували потім польські посли, на майдані вони досить «наслухалися суворих голосів відповіді й різних вигуків». Від імені запорожців Хмельницький сформулював такі вимоги до коронного гетьмана: відновити козакам давні права; усунути з полків полковників, і щоб надалі їхні та гетьманські посади обіймали не «ляхи», а люди з «їхнього народу»; дозволити козакам піти на море; відвести війська з України і скасувати тут управління Речі Посполитої, бо козаки «бажають також самостійно панувати на Україні, укладати договори з іноземцями й чужими правителями і робити все, що лише захочеться їх волі та бажанню». М. Потоцький явно не сподівався одержати від козацького гетьмана таких вимог. Розлютившись, він пригрозив: «Швидше будете на палі, ніж діждетеся вільностей». Свою відповідь Богдан витримав у філософському тоні: «Буде, пане гетьмане, так, як Бог дасть».

Тим часом М. Потоцькому вдалося організувати каральні акції проти повстанців. У другій половині березня 1648 р. були ліквідовані основні вогнища заворушень «на волості». Військові загони захопили основні центри козацтва – Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Миргород та ін. Зберігалася блокада Запорожжя: селянам і міщанам заборонялося прибувати туди під загрозою смерті. У населення конфіскували зброю (лише у своїх підданих Єремія Вишневецький вилучив 60 тис. самопалів). За літописом Самійла Величка, мешканцям міст і сіл заборонялося проводити у своїх будинках сходини та бесіди, а також стояти «вкупі по двоє, троє, четверо по дворах, на вулиці чи на ринках і торгах».

Король Володислав IV умовляв М. Потоцького не доводити справи до відкритої війни з козаками, а піти їм на поступки. Коронний гетьман же намагався переконати короля, що «Хмельницький хоче жити у давній сваволі й повалити священні узаконення Речі Посполитої». Вважаючи цілком реальною загрозу того, що підняте Хмельницьким повстання зруйнує самі підвалини Польсько-Литовської держави, Потоцький звертав особливу увагу короля на небезпеку зближення козаків із татарами, виходу бунтівників «на волості», де їхня чисельність швидко зросла б до 100 тис. чоловік і тоді «вистачило б справ із цими свавільцями». Словом, М. Потоцький твердо стояв на своїх позиціях рішуче «вгамувати» запорожців. Він запланував похід на Запорожжя в першій половині квітня 1648 р. (після святкування 2 квітня Великодня, коли в степах підросла б трава для коней і підсохли ґрунтові шляхи). М. Потоцький поділив своє військо на дві частини (від чого застерігав київський воєвода Адам Кисіль); реєстрові козаки після присягання на вірність короні мали вирушити на Запорожжя Дніпром, а польські жовніри – суходолом.

Тим часом у козацькому таборі кількість повстанців зростала, хоча і повільно, і вже у квітні їх нараховувалось до п'яти тисяч чоловік. Б. Хмельницькому вдалося заручитися підтримкою у війні з боку кримського хана Іслам-Гірея. Гетьман також вів активну роботу по залученню на свою сторону реєстровців (яких у польському війську нараховувалось до шести тисяч). Агітація, яку за його дорученням проводили полковники Півторакожух, Джеджалій, Топига, Кривуля, йшла в основному успішно, хоча частина старшини (особливо полкової) вороже ставилася до повстанців або вагалася. Але вже в середині квітня з ними була досягнута домовленість, що із початком воєнних дій реєстровці перейдуть на бік Хмельницького.

Дочекавшись підходу 3—4-тисячного загону Тугай-бея, а також з'ясувавши у загальних рисах стратегічні задуми М. Потоцького, Хмельницький вирішив не чекати приходу на