Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

понтоні, вдень, коли міст наводили… — І повторив: —…Вдень, коли міст наводили». А поранили мене, коли починало розвиднятися, потім я довго лежав на березі, і переправили мене, як тільки навели понтонний міст — сонце стояло вже у зеніті.

…І вони взялися мене різати. Вони почали з живота, залишивши дрібні осколки у плечах і ногах на потім, на «закуску». Під наркозом — сестри згодом розповідали — я обмовився, що мене поранило значно раніше. Але операцію вже було розпочато, і хірург не міг кинути її насередині, вони заходилися полоскати мої протухлі кишки, виваливши їх у таз і переглядаючи кожен сантиметр, щоб не пропустити якої-небудь дірки або не залишити спохвату осколок. Ох і лаявся, мабуть, хірург!

А заковика була в тому, що в липневу спекоту швидко розвивається страшенний перитоніт, і оперувати «живітників», які пропустили свій строк, була справа цілком безнадійна. Та й навіщо людині зайві муки?

Еге ж, спершу все склалося кепсько, але я за порадою досвідченого Дубова вирішив ризикнути. Коли операція закінчилася, мене все-таки віднесли до палати, де лежали «живітники», які пропустили свій час. Два дні я був непритомний, а потім розплющив очі, і відтоді вони в мене заплющувалися, як і годиться, тільки коли сплю. Приходили й хірурги глянути на мене, навіть не розпитували ні про що, просто піднімали сорочку, дивилися й перезиралися один з одним.

Коли мене посадили в автомобіль, щоб відправити на станцію, всі прийшли з госпіталю, і було таке відчуття: це вони на виставку мене відправляють, як рідкісний експонат.

Серафима почула, як я смикаюся й скрегочу зубами і відразу ж підскочила до тапчана.

— Випий! — вона подала мені мідну яндолу.

Знав я, що там але дуже хотілося пити, тож я випив геть усю воду, що відгонила затхлістю і металом. Баба полегшено зітхнула, витерла мені чоло.

— Ой, бабуню, — сказав я, — отруїте ви мене! Але вона тільки замахала руками у відповідь на таке блюзнірство: «Та ти що!» Під час війни баба стала на диво релігійною. Усі обряди вона справляла на самодіяльний манір. Так, святу водицю вона приготовляла дуже просто: занурювала ікону в діжку з колодязною водою. Ікони, особливо оправи, світлішали, а вода набувала якогось дивного присмаку.

— Завтра твій день, Івана-пісного, — зашепотіла баба, схилившись до мене. — Покровитель змилується у день ангела.

4.

Удосвіта я виглянув у вікно. Здалося, сонце встало аж надто рано й висвітлило наш садочок, що притулився до приземкуватої хати. І тільки уважно придивившись, я збагнув, що це осіння облуда, ніякого сонця немає, а світиться червоним вишневе листя. Воно ще густо й щільно трималося на гіллі, але змінило колір і стало іржаво-червоне.

Було чути, як Серафима порається в сараї, вичитуючи за звичкою корові та кабанчикові. Особливо ж діставалося підсвинкові Яшку, якому баба докоряла ледарством та дармоїдством. Коли зважити на те, що Яшкові, тільки-но настануть морози, доведеться йти під ніж, то ці докори були для нього образливі.

Я одягнувся й вислизнув надвір. Після такої ночі ноги м'яко згиналися в колінах, ніби запрошували сісти.

Туман ще й досі огортав село, хат не було видно, грона золотих шарів палахкотіли в палісадниках, мов сигнальні вогні. Горлали півні.

Було радісно після перенесеного приступу знову відчувати себе часточкою цього осіннього ранку, що поволі розгорявся. Але мене не полишало відчуття якоїсь помилки, якогось промаху. Нібито я проспав щось важливе, втратив часточку того таємничого життя, яким жило село вночі.

Я вийшов за городи, до озимого клину. Стежка зникала в тумані. Мені здавалося, що коли підождати трохи, то на цій стежці з'явиться — як і того, іншого, теплішого і яснішого ранку — мовчазна, закутана в чорну хустку дочка гончаря Семеренкова — Антоніна. Вона пройде, мов по канату, пряма й сувора, ступаючи рівно і плавно; може, я побачу її обличчя за складками хустки. У селі говорили, що вона дуже вродлива, молодша Семеренківна, але я не знав людини, котра могла б сказати, що дивилася їй у вічі. Та й давно вже ніхто не чув її голосу.

З туману виплив Гаврилів горб. На його вершині окреслились кладовищенські хрести. Вони блищали від вологи, що осіла на них.

Стежка була безлюдна. Не можна вимагати від життя повторень. Кожна щаслива хвилина, що випала на нашу долю, — то немов крапля, що зірвалася з листка. Упала та й розчинилася в землі. Її не знайдеш, можна тільки чекати наступної.

Я знову повернув до села і на городах, серед соняшників, наполовину виклюваних горобцями, віч-на-віч зіткнувся з Гнатом.

Мені просто щастило на зустрічі з нашим сільським дурником.

На Гнатовому обличчі, густо зарослому рудуватим волоссям, з'явилася промениста усмішка. Очі-гудзики засвітилися. Гнат завжди радів, побачивши людину. Очевидно, у своєму ставленні до людей дурник стояв вище за багатьох нормальних. На плечі у нього висів порожній мішок-«вівсяник». Щоранку Гнат ішов кудись із тим мішком. Мабуть, жебрачив по сусідніх селах.

Притримуючи мішок однією рукою, він зняв шапчину з своєї кудлатої чуприни, вклонився і промовив, показуючи на карабін:

— Добре. Пуф-пуф. Поліцай-начальник!

— Іди, іди собі! Гуляй…

— Гарна дівка… Ой, гарна дівка, мо-осковська солодка дівка! — Гнат засміявся й показав рукою, наче підтримує коромисло на плечі, і став дрібно перебирати ногами, наслідуючи жіночу ходу. — Хе-хе-хе…

Він посварився пальцем і, поправивши мішок, потюпав стежкою від села. Я остовпіло дивився на його величезні, перев'язані дротом черевики, на широку спину, обтягнуту драною, засмальцьованою ватянкою.

Як він догадався, що я думаю про Семеренкову? Юродиві, виходить, справді прозорливі? Ні, очевидно, Гнат часто зустрічав на цій стежці гончарівну, коли вона поверталася від криниці, несучи на коромислі повні відра. Може, і я тільки ледь-ледь запізнився: коли б я встав на кілька хвилин раніше, то побачив би Антоніну.

Але чому вона щоранку йде до далекої криниці? Глу-харчани звичайно користуються колодязем, що в центрі села. Скрипучий журавель над зрубом стихав аж тільки під ніч.

5.

— Хто з села був у поліцаях і зник, коли німці пішли? — запитав я у Глумського.

— А ти не знаєш? — промовив той, мружачись.

— Мене тут не було.

— А, ну звісно. Чистенький. А ми тут винуваті.

Микита Глумський уїдливий був чоловік. Похмурий. Сварливий. Він і до війни не відзначався лагідністю, а тепер і поготів. Та глухарчани одностайно обрали його головою колгоспу на перших же зборах після вигнання фашистів. Кажуть, Глумський лаявся на цих зборах і кляв усіх земляків, та вони тільки підсміювалися. У Глухарці більше не було жодного чоловіка, котрий так добре, як Глумський, знав