Емілі Локхарт - Ми були брехунами

Бачу: ноги Джонні збігають сходами Клермонту до сараю для човнів.

Бачу: дідусь прихилився до дерева, на його обличчі відблиски вогнища.

Бачу: всі ми, четверо Брехунів, рвемо боки від реготу. Але з чого саме ми сміємося? Що нас розвеселило і де ми були?

Я не знаю.

Коли я не пам’ятала щось із п’ятнадцятого літа, я питала маму. Моя забудькуватість лякала мене. Я хотіла припинити пити ліки, чи замінити їх, чи проконсультуватися з іншим лікарем.

Я мріяла згадати те, що забула. Одного дня пізньої осени, тієї осені, коли мене обстежували на смертельні хвороби, мама заплакала.

— Ти питаєш мене знову і знову. Ти не пам’ятаєш, що я кажу.

— Вибач.

Говорячи, вона налила собі склянку вина.

— Ти почала розпитувати мене. «Що сталося? Що сталося?» Я сказала тобі правду, Кейденс. Я щоразу так робила, і ти повторювала за мною. Та наступного дня ти питала те саме знов.

— Вибач, — повторила я.

— Ти досі питаєш мене майже щодня.

Це правда, я не пам’ятаю, що зі мною сталося. Не пам’ятаю, що було до і після того. Не пам’ятаю, як ходила по лікарях. Я усвідомлювала, що так, авжеж, ходила, бо мені ж поставили діагноз і призначили ліки, але майже все лікування стерлося з пам’яті.

Я глянула на маму. На її оскаженіло-схвильоване обличчя, на її сльозаві очі, на губи, розслаблені від вина.

— Ти мусиш припинити запитувати, — сказала вона. — Лікарі вважають, що буде краще, якщо ти пам’ятатимеш усе по-своєму.

Я вмовила її розповісти мені ще раз, востаннє, і записала її відповіді, щоб підглядати в них, коли виникне потреба. Завдяки цьому я можу розповісти вам про нещасний випадок під час нічного купання, і про скелі, і про переохолодження, і про проблеми з диханням, і про мозкову травму, що так і лишилася під питанням.

Я більше ніколи нічого не питала в матері. Я багато чого не розумію, зате вона лишається цілком тверезою.

19

ТАТО ЗБИРАЄТЬСЯ ЗАБРАТИ МЕНЕ до Австралії та Нової Зеландії на ціле сімнадцяте літо. Я не хочу їхати.

Я хочу повернутися на Бічвуд. Я хочу побачити Міррен і позасмагати з нею на пляжі, розмірковуючи про майбутнє. Я хочу сперечатися із Джонні, і плавати з маскою і трубкою, і готувати морозиво. Я хочу розпалювати вогнища на маленькому пляжі. Я хочу повалятися в гамаку на терасі Клермонту і знову бути однією з Брехунів, ну якщо це взагалі можливо.

Хочу згадати свій нещасний випадок.

Хочу дізнатися, чому зник Ґет. Не розумію, чому він не пішов тоді купатися зі мною. Чому я була на маленькому пляжі сама. Чому я плавала у спідньому і чому на піску не було мого одягу. І чому він звалив, коли мені було погано.

Цікаво, чи кохав він мене. Чи кохав він Ракель. Ми з татом вирушаємо до Австралії за п’ять днів. Даремне я погодилася.

Я схлипувала, вдаючи нещасну. Я сказала мамі, що не маю бажання побачити світ. А хочу натомість побачитися з рідними. Я сумую за дідусем.

Ні.

Якщо я поїду до Австралії, мені погіршає. Голова вибухне від мігреней, мені краще не літати. І не їсти незвичної їжі. І не змінювати часових поясів. І що, як я загублю свої ліки?

Годі. За все вже заплачено.

Я вигулюю собак рано-вранці. Я завантажую брудний посуд у посудомийку і згодом виймаю чистий. Я вдягаю сукні і користуюсь рум’янами. Я з’їдаю все, лишаючи чисту тарілку. Я дозволяю мамі обіймати мене і гладити моє волосся. Я кажу, що хочу провести літо не з татом, а з нею.

Ну будь ласка.

Наступного дня дідусь приїхав до Бурлінґтона і лишився в кімнаті для гостей. Він був на острові з середини травня, а сюди йому довелося діставатися човном, автомобілем та літаком. Після смерті бабусі Тіппер він іще не бував у нас.

Мама забирає його з аеропорту, поки я накриваю на стіл. Вона купила смажену курку та гарніри в міському магазині делікатесів.

Дідусь дуже схуд з того часу, як ми бачилися. Його сиве волосся жмутиками стирчить навколо вух, він схожий на пташеня. Шкіра його обвисла, а сам він якось осів, від чого у нього з’явився живіт, — не таким я пам’ятала дідуся. Він завжди видавався непереможним зі своїми широкими рівними плечима і міцними зубами.

Дідусь із тих людей, у яких є гасла. «Ніколи не приймай відповіді “ні”», — любить повторювати він. Або: «Ніколи не сідай на задніх рядах. Переможці сидять попереду».

Ми, Брехуни, звикли лише закочувати очі у відповідь на його приказки — «Не будь ганчіркою — їх ніхто не любить»; «Ніколи не жалійся і нічого не пояснюй», — та все ж вважали його взірцем мудрості в дорослих темах.

На дідусеві смугасті бавовняні шорти і лофери[9]. Його ноги — довгі, худі, старечі. Він плескає мене по спині й просить шотландського віскі з содовою.

Ми їмо, і він розповідає про якихось друзів із Бостона. Про нову кухню в будинку на Бічвуді. Нічого особливого. Після вечері мама прибирає, а я показую дідусеві садок на задньому дворі. Вечірнє сонце ще не сіло.

Дідусь зриває півонію і вручає мені.

— Моїй першій онучці.

— Не рви квітів, добре?

— Їм байдуже.

— Ні, не байдуже.

— Кейденс була перша, — каже він, дивлячись у небо, а не мені у вічі. — Я пам’ятаю, як вона приїхала до нас у Бостон. На ній був рожевий комбінезончик, а волосся стирчало навколо голови. Джонні народився лише за три тижні.

— Дідусю, я тут.

— Кейденс була перша, і байдуже, що дівчинка. Я готовий був віддати їй усе. Як онукові. Я тримав її на руках і танцював. Вона була майбутнім родини.

Я киваю.

— Одразу було видно, що вона з Синклерів. У неї було наше волосся. Але не тільки. Ще підборіддя та охайні ручки. Я знав, що вона виросте високою. Усі Синклери були високі, поки Бесс не одружилася з присадкуватим хлопцем, а Керрі не повторила її помилки.

— Це ти про Броді та Вільяма.

— Полотном дорога, еге ж? — посміхається дідусь. — Усі наші були високі. А ти знаєш, що родичі моєї мами прибули сюди на «Мейфлауері»[10]? Щоб розпочати нове життя в Америці.

Я знаю, не так уже й важливо те, що наші предки прибули на «Мейфлауері». Не так важливо бути високою. Чи білявою. Саме тому я пофарбувала волосся: я не хотіла бути найстаршою. Спадкоємицею острова, статку, сподівань.

Чи хотіла?

Дідусь випив забагато після довгої подорожі.

— Ходімо в дім? — запитала я. — Хочеш відпочити?

Дідусь зриває другу півонію і дає мені.

— За вміння прощати.

Я плескаю його по зсутуленій спині.

— Не зривай більше, добре?

Дідусь нахиляється, торкається білих тюльпанів.

— Дідусю, серйозно, не рви, — кажу