Емілі Локхарт - Ми були брехунами

Отож, наймолодша донька вирушає у ліс, і є у неї лише пальтечко та одна хлібина. Вона продирається крізь сувору зиму, ховаючись під деревами. Дівчина приходить у готель і наймається помічницею кухаря.

Минають дні, і принцеса вивчає світ кухні як свої п’ять пальців. Урешті-решт вона обходить у майстерності свого хазяїна і слава про її страви поширюється по всьому королівству.

Минають роки, і найстарша принцеса виходить заміж. Кухар із готелю готує їжу для святкового столу.

Наприкінці бенкету подають запечене порося. Це улюблена страва короля, та цього разу її приготовано без солі.

Король куштує шматочок. Потім іще один.

— І хто ж це посмів подати таке гидке порося на весіллі майбутньої королеви? — кричить він.

Кухар-принцеса вийшла до батька, але вона так змінилася, що він її не впізнав.

— Я не подам вам солі, Ваша Величносте, — пояснює вона. — Хіба ж ви не вигнали власної доньки за те, що вона вважала її цінною?

Після цих слів король розуміє, що перед ним — його донька і що саме вона любить його найбільше.

А що далі?

Найстарша та середня доньки весь цей час жили з батьком. Він був прихильніший то до однієї, то до іншої. Постійні змагання віддалили їх одну від одної. Тепер, коли повернулася найменша, він відбирає королівство у найстаршої, яка щойно вийшла заміж. Вона не стане королевою. Середня та старша сестри обурені.

Спершу найменша донька ніжиться в батьківській любові. Та невдовзі вона розуміє, що король — божевільний та одержимий владою. Їй судилося стати королевою та водночас — до кінця своїх днів піклуватися про старого тирана, який втрачає глузд. Вона не покине його, хоч яким би хворим він був.

Вона залишиться тому, що любить його так само сильно, як м’ясо потребує солі?

А чи тому, що він пообіцяв їй королівство? Їй уже важко розрізнити.

17

ВОСЕНИ ПІСЛЯ ПОДОРОЖІ у Європу я розпочала один проект. Щодня я віддавала бодай одну зі своїх речей.

Я надіслала Міррен стару Барбі з супердовгим волоссям, яку ми в дитинстві не могли поділити. Відправила Джонні смугастий шалик, який багато носила. Джонні подобаються смужки.

Для старших Синклерів — мами, тіток, дідуся — накопичення гарних речей було метою всього життя.

Хто помре, зібравши найбільшу кількість речей, той і виграв. А що виграв, хотіла б я знати?

Колись я теж любила гарні речі. Як і мама, як і вся наша родина. Та це більше не про мене.

Мама наповнила наш будинок у Бурлінґтоні сріблом та кришталем, подарунковими виданнями та кашеміровими ковдрами.

Пухнасті килими вкривають підлогу в кожній кімнаті, а стіни завішані картинами місцевих художників, якими мама опікується. Їй подобається китайська порцеляна, і вона виставляє її у їдальні. Замість цілком ще притомного «сааба» вона купила БМВ.

Жоден із цих символів процвітання і смаку не має практичної цінності.

«Краса — вже сама по собі цінність, — не погоджується мама. — Вона створює певну атмосферу місця, відчуття власної історії. Навіть просто дарує насолоду. Ти взагалі чула щось про насолоду?»

Та я думаю, вона і мені, і собі бреше про те, нащо їй усі ці речі. Нова доза покупок дає матері можливість, хай навіть на мить, відчути себе могутньою. Я думаю, що будинок, наповнений гарними речами, і дорогі картини із зображенням мушель від її креативних друзів, і ложки від «Тіффані» дають їй відчуття статусу. Старовинні та східні килими показують людям, що нехай вона і собаківниця, яка покинула коледж Брин-Мор, та у неї є влада, тому що є гроші.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ПОДУШКУ. Я ношу її з собою містом. На вулиці, спираючись на стіну бібліотеки, стоїть дівчина. На землі біля її ніг — картонний стаканчик для монет. Вона не набагато старша за мене.

— Хочеш подушку? — питаю в неї. — Я випрала наволочку.

Вона бере подушку і сідає на неї.

Цієї ночі мені незручно спати, та це на краще.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «КОРОЛЬ ЛІР» у м’якій обкладинці, якого я читала протягом другого року старшої школи. Знайдено під ліжком.

Подарувала громадській бібліотеці. Мені не треба її перечитувати.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ФОТОГРАФІЮ бабуні Тіппер у блакитній вечірній сукні та з поросям на руках з благодійної вечірки на користь Аграрного інституту.

Дорогою додому я зайшла до «Гудвілла»[8].

— Що, Кейденс, ось так просто віддаєш? — каже Петті з-за прилавку.

— Це моя покійна бабуся.

— Вона була вродлива, — каже Петті, роздивляючись фото. — Точно не хочеш залишити фото собі? Можна ж віддати просто рамку.

— Точно.

Бабуся померла. Те, що у мене буде її фотографія, нічого не змінить.

— ТИ ЗНОВ ХОДИЛА до «Гудвілла»? — питає мама, коли я повертаюся додому. Вона нарізає персики тонкими скибочками спеціальним фруктовим ножем.

— Так.

— Чого ти позбулася цього разу?

— Лише старої бабусиної фотки.

— З поросям? — Її губи судомно сіпнулися. — О, Кейді.

— Вона моя, і я вирішила її віддати.

Мама зітхає.

— Ще собаку віддай, і тобі цього ніколи не пробачать.

Я присідаю до ретриверів. Бош, Ґрендел і Поппі вітають мене тихим домашнім гарчанням. Вони — наші родинні собаки, виховані, з ідеальною родовідною. Чистокровні золоті ретривери. Мама, звісно, розводила цуциків для бізнесу і не залишала їх усіх удома, але вони утримувалися на заміській фермі маминого партнера разом з іншими племінними собаками.

— Я б ніколи такого не зробила.

Я шепочу собакам, як люблю їх, у їхні м’які кудлаті вуха.

18

ЯКЩО ВБИТИ В ГУГЛІ «черепно-мозкова травма», то більшість веб-сайтів, присвячених цій темі, пише, що вибіркова амнезія може бути її наслідком. Коли мозок уражений, немає нічого незвичайного в тому, що пацієнтка дещо забуває. Вона не здатна навіть до пуття розповісти, як саме травмувалася.

Та я не хочу, аби люди знали, що я — така. Досі така — після всіх цих оглядів, і обстежень, і ліків.

Я не хочу на собі тавра інвалідності. Я не хочу більше ліків. Не хочу більше лікарів і стурбованих вчителів. Бачить Бог, досить з мене лікарів.

Що я пам’ятаю з того літа, коли стався нещасний випадок?

Як я закохалася у Ґета на порозі кухні Ред-Ґейту.

Квітку шипшини для Ракель, і ніч, втоплену у вині, і як я закипала від злості. Як вдавала, що все нормально. Готувала морозиво. Грала в теніс.

Тришарові смори і як Ґет розізлився, коли ми сказали йому замовкнути. Купання вночі.

Як ми з Ґетом цілувалися на горищі.

Як я слухала історію про «Крекер Джек» і як допомагала дідусеві спускатися сходами.

Гойдалку, підвал, доріжку навколо острова. Ми з Ґетом в обіймах одне одного. Як Ґет помічав мої рани. Ставив мені запитання. Робив перев’язки.

Оце майже й усе.

Бачу: рука Міррен тримає каністру пального для моторних човнів, золотавий лак на пальчиках облупився.

Бачу: мамине