Емілі Локхарт - Ми були брехунами

Він зриває третю півонію, різко, зухвало. Знов дає мені.

— Ти моя Кейденс. Кейденс Перша.

— Так.

— Що з твоїм волоссям?

— Я його пофарбувала.

— Тебе не впізнати.

— Це добре.

Дідусь вказує на півонії, тепер вони всі в моїй руці.

— Три квіточки для тебе. Хай у тебе буде три.

Він виглядав нікчемним. Він виглядав могутнім.

Я люблю його, та не певна, що він приємний мені. Я беру його за руку і веду в дім.

20

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі доньки. Він любив їх усім серцем. Якось, коли настав час дівчатам виходити заміж, жахливий триголовий дракон напав на королівство, спалюючи міста своїм вогняним подихом.

Король пообіцяв руку принцеси тому, хто переможе дракона. Приходили герої та воїни в залізних обладунках, на чудових конях, із мечами та стрілами.

Дракон вбивав і з’їдав усіх одного за одним.

Нарешті король подумав, що дівчина може розтопити серце дракона і досягти успіху там, де воїни зазнавали поразки. Він відправив найстаршу доньку до дракона благати про пощаду, але дракон не слухав її вмовлянь. Він ковтнув її не пережовуючи.

Тоді король відправив до дракона другу доньку, але дракон вчинив так само. Ковтнув її, перш ніж вона встигла сказати бодай слово.

Тоді король відправив третю доньку вмовити дракона, адже вона була така мила й розумна, що мала б упоратися з тим, що призвело до загибелі сестер.

Але ж ні. Дракон просто з’їв її.

Королю лишалося одне — страждати від болю. Тепер він був один-однісінький у цілому світі. Але дозвольте мене запитати, хто ж убив дівчат?

Дракон? Чи батько?

НАСТУПНОГО ДНЯ після від’їзду дідуся мама телефонує татові, щоб скасувати подорож до Австралії. Вони кричать. Вони сперечаються.

Нарешті вони вирішують, що я на чотири тижні поїду на Бічвуд, а потім навідаюся до батька в Колорадо, де я ніколи не була. Батько наполягає. Він каже, що не поступиться літом зі мною, навіть якщо доведеться залучити адвокатів.

Мама телефонує тіткам. Вона веде з ними довгі секретні розмови на терасі нашого будинка. До мене долинають лише окремі фрази: «…Кейденс така вразлива, їй потрібно багато відпочивати…», «…лише чотири тижні, не все літо…», «…їй не можна хвилюватися, лікування дуже повільне».

А також «Піно Гріджио», «Сансер», можливо, «Рислінг» і точно не «Шардоне».

21

МОЯ КІМНАТА тепер майже порожня. На ліжку — простирадло й тепла стьобана ковдра. Лептоп та кілька ручок на столі. Стілець.

У мене лишилося дві пари джинсів і шортів. Ще є футболки, фланелеві сорочки, теплі светри; купальник, по одній парі кросівок, кроксів[11], черевиків. Дві сукні, якесь взуття на підборах. Тепле пальто, мисливська куртка, брезентовий плащ на дерев’яних ґудзиках.

Полиці порожні. Ані картин, ані постерів, ані старих іграшок.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ЗУБНУ ЩІТКУ в дорожньому чохлі, яку мама вчора мені купила.

У мене вже є зубна щітка. Не знаю, нащо їй треба було купувати мені ще одну. Ця жінка купує речі, просто аби купувати. Огидно.

Я йду до бібліотеки і знаходжу дівчину, якій віддала подушку. Вона знову стоїть там, біля стіни. Я ставлю щітку в її стаканчик.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ОЛИВКОВУ МИСЛИВСЬКУ КУРТКУ ҐЕТА. Саме ту, яка була на мені, коли ми лежали, тримаючись за руки, дивилися на зорі й говорили про Бога. Я так і не повернула її.

Я мусила віддати її найпершою. Я знаю. Але не могла змусити себе. Це було все, що лишилося мені від нього.

Це було проявом моєї слабкості і дурості. Ґет не кохає мене. Я теж його не кохаю і, можливо, ніколи не кохала.

Післязавтра я його побачу, і я не кохаю його, і мені не потрібна ця куртка.

22

НАПЕРЕДОДНІ НАШОЇ ПОЇЗДКИ на Бічвуд, о десятій вечора, задзвонив телефон. Мама була в душі. Я взяла слухавку.

Голосне дихання. Сміх.

— Хто це?

— Кейді?

Ясно, це хтось із дітей.

— Так.

— Це Тафт.

Брат Міррен. Той іще шибеник.

— Чого це ти не спиш, Тафте?

— А правда, що ти наркоманка?

— Ні.

— Чесно?

— Ти для цього зателефонував? Щоб спитати, чи наркоманка я?

Після нещасного випадку ми з Тафтом іще не розмовляли.

— Ми на Бічвуді, — каже він. — Ми приїхали сьогодні вранці.

Я рада, що він змінив тему. Я кажу, цього разу жвавим голосом:

— А ми завтра приїжджаємо. Як там, усе добре? Ти вже катався на гойдалці?

— Ні, — говорить Тафт. — Так ти точно не наркоманка?

— Звідки ти взагалі це взяв?

— Це Бонні. Вона вважає, що мені слід триматися від тебе подалі.

— Не слухай Бонні, — кажу я. — Слухай Міррен.

— От і я ж про це. Але ніхто, крім Бонні, не вірить у те, що я розповідаю про Каддлдаун, — продовжує він. — Тому я й хотів тобі зателефонувати. Але тільки якщо ти не наркоманка, бо наркомани не розуміють, що відбувається.

— Я не наркоманка, малий.

Хоча, можливо, я й брешу.

— У Каддлдауні привиди, — пояснює Тафт. — Можна я спатиму з тобою в Уїндермірі?

Мені подобається Тафт. Справді. У нього веснянкуваті щоки, і він трохи скажений, і Міррен любить його якось більше, ніж близнючок.

— Це не привиди. Просто протяги, — кажу я. — В Уїндермірі вони теж є. Від них вікна дзвенять.

— Ні, там теж привиди, — каже Тафт. — Мама не вірить мені, і Ліберті теж.

Коли Тафт був менший, то вірив, що монстри живуть у коморі. Потім він був переконаний, що під причалом мешкає морське чудовисько.

— Попроси Міррен допомогти, — раджу йому я. — Вона почитає тобі на ніч або заспіває.

— Думаєш?

— Звісно. А коли я приїду, ми підемо разом плавати з маскою і трубкою, і в нас буде чудове літо, Тафте.

— Добре, — погоджується він.

— Не бійся старого дурного Каддлдауну, — кажу я. — Покажи йому, хто в домі хазяїн, а завтра побачимося.

Він кладе слухавку, не попрощавшись.

Частина 3. Сімнадцяте літо

23

У ВУДС-ХОЛІ, портовому містечку, ми з мамою випускаємо ретриверів з машини і витягаємо валізи на причал, де на нас уже чекає тітка Керрі.

Керрі довго й міцно обіймає маму, а потім допомагає перенести валізи і собак на великий моторний човен.

— Ти красивіша, ніж будь-коли, — каже вона. — Яке щастя, що ти тут.

— О, припини.

— Я знаю, що ти хворіла, — звертається до мене тітка Керрі. Вона — найвища і найстарша з трьох сестер. На ній довгий кашеміровий светр. Біля кутиків рота — глибокі зморшки. Вона вдягла старовинні нефритові прикраси бабусі.

— О, нічого такого, з чим не впораються перкосет[12] і чарка горілки, — кажу я.

Керрі сміється, та мама нахиляється до неї й каже:

— Вона не п’є перкосет. Вона п’є ліки, які не викликають звикання, їй лікар призначив.