Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Месьє Одинак швидко піднімався, долаючи відразу по дві сходинки, вкриті бретонськими, мексиканськими та португальськими плитками. Мадам Бернар, власниці будинку, подобалося облицювання плиткою. Воно було «черевиками будинку, а черевики, як і в жінок, виказували характер».

Отож, будь-який злодій, що наважився б сюди зайти, з вигляду сходів міг припустити, що будинок номер 27 на вулиці Монтаньяр має винятково непостійний характер.

Месьє Одинак уже наближався до першого поверху, аж раптом пара атласних пантофлів кольору стиглої кукурудзи з пуховими помпонами на носках рішуче ступила на сходи якраз на рівні його очей.

На першому поверсі, над мадам Розалет, мешкав китаєць Че, сліпий цілитель-подолог. Він часто супроводжував мадам Бомм (на іншій стороні другого поверху), яка працювала секретаркою у знаменитої ворожки, щоб допомогти їй зробити покупки в бакалійній лавці Голденберга (третій поверх) і піднести сумку. Вони разом човгали по тротуару — сліпий чоловік під руку зі старою пані, яка штовхала поперед себе ходунки на коліщатах.

Кофі, що означає «п’ятниця» мовою однієї з народностей Гани, з’явився одного разу на вулиці Монтаньяр з околиць Парижа. Він був темношкірим, носив золоті ланцюжки поверх своєї хіп-хопівської толстовки і золоту сережку в одному вусі. Вродливий юнак, «помісь Грейс Джонса і молодого ягуара», вважала мадам Бомм. Кофі частенько носив її білі жіночі сумочки Chanel, чим привертав до себе підозрілі погляди наївних перехожих. Він допомагав по господарству або виготовляв фігурки із сирої шкіри й розмальовував їх символами, яких ніхто з мешканців будинку не розумів.

Але той, хто з’явився зараз на шляху Одинака, не був ані Че, ні Кофі, ні мадам Бомм з ходунками на коліщатах.

— О, месьє, як приємно вас бачити! Знаєте, той Доріан Грей виявився такою захопливою книжкою. Як добре, що ви порекомендували її мені, коли «Палкого жадання» не було в наявності.

— Радий це чути, мадам Гулівер.

— О, після всього зовіть мене Клодін. Або хоча б мадемуазель. Не треба церемоній. Цей Грей такий потішний. Мені його вистачило на дві години. Але на місці Доріана я б нізащо не дивилася на оту картину. Вона так пригнічує. Та й ботокс назад не повернеш.

— Мадам Гулівер, Оскар Уайльд писав цю книгу шість років. За неї його посадили до в’язниці й невдовзі після того він помер. Гадаєте, він не заслуговує на дві години вашого часу?

— Дурниці. Хіба йому зараз від того полегшає?

Клодін Гулівер. Стара діва рубенсівських пропорцій, добряче за сорок, реєстратор чи не всіх аукціонних домів. День-у-день їй доводилося мати справу з надзвичайно багатими й украй скупими колекціонерами, дивними екземплярами людського виду. Мадам Гулівер і сама колекціонувала предмети мистецтва, загалом — крикливих кольорів і на підборах. Її колекція налічувала 176 пар пантофлів, які зберігалися в окремій кімнаті.

Одним із захоплень мадам Гулівер було підстерегти месьє Одинака, щоб запросити його на прогулянку або розповісти про чергові освітні курси чи нові ресторани, які щодня відкривалися в Парижі. Іншою її пристрастю було читання романів певного виду, де головна героїня припадала до широких грудей «негідника», довго пручалася й опиралася, доки нарешті він надзвичайно е-е-е… брутально оволодівав нею. Зараз мадам Гулівер щебетала:

— То що, не хочете сходити зі мною сьогодні ввечері до…

— Боюсь, що ні.

— Та ви спочатку вислухайте! Університетський доброчинний розпродаж у Сорбонні. Юрби довгоногих випускниць, що нарешті позбуваються спільного проживання, викидають геть свої книжки, меблі, а може, і своїх коханців, — мадам Гулівер з натяком підняла брови. — Ну, то як?

Він уявив, як поміж старих високих годинників та коробок з брошурами сидять навпочіпки молодики з наклейками на лобах: «Використаний тільки один раз, майже новий, ледь займаний. Серце потребує дрібного ремонту», або: «Уживаний, отриманий від третіх рук, основні функції непошкоджені».

— Я справді не хочу.

Мадам Гулівер глибоко зітхнула.

— Боже мій. Ви ніколи нічого не хочете, не помічали?

— Це…

Правда.

— …Не через вас. Зовсім ні. Ви чарівна, відважна і… е-е…

Так, він досить непогано ставився до мадам Гулівер. Вона хапала життя обома руками. Навіть більше, ніж їй насправді було потрібно.

— … Дуже добросусідська.

Дідько б його вхопив! Він був таким незграбним, коли треба було сказати жінці щось гарне! Мадам Гулівер пошкандибала вниз сходами, гойдаючи стегнами. Клек-шльоп, клек-шльоп — ступали її пантофлі кольору стиглої кукурудзи. Ставши на сходинку, де він зупинився, вона підняла руку. Помітила, як месьє Одинак відсахнувся, коли вона намірилася доторкнутись до його потужного біцепса, і натомість покірливо поклала руку на поручень.

— Ми не стаємо молодшими, месьє, — промовила вона низьким хрипким голосом. — Ми давно проминули середину.

Клек-шльоп, клек-шльоп.

Месьє Одинак мимоволі підняв руку й торкнувся волосся на потилиці, де в багатьох чоловіків утворюється принизлива лисина. У нього її не було — поки що. Так, йому виповнилося п’ятдесят. Не тридцять. Його темне волосся трохи посивіло, на обличчі різкіше виступили зморшки. Живіт… Він втяг його. Та ще нічого. А от стегна турбували: щороку добавлявся зайвий тонкий шар. І йому вже важко було піднімати по дві коробки з книгами за раз, бодай тобі. Та все це не мало значення. Жінки вже не заглядалися на нього, за винятком мадам Гулівер, але вона в кожному чоловікові бачила потенційного коханця.

Він скоса глянув на сходовий майданчик, де могла зачаїтися мадам Бомм, щоб утягти його в розмову. Про Анаїс Нін і її сексуальні манії — на повний голос, бо вона загубила свій слуховий апарат у коробці цукерок.

Месьє Одинак організував книжковий клуб для мадам Бомм і вдів вулиці Монтаньяр. До них майже не навідувалися діти й онуки, а перед своїми телевізорами вони божеволіли. Книги любили, але література була для цих жінок, радше, приводом вибратися зі своїх квартир і в дружньому колі як слід посмакувати барвистими дамськими лікерами.

Дами, як правило, голосували за еротичні книжки. Месьє Одинак приносив подібну літературу в обкладинках із скромнішими назвами: «Флора Альп» приховувала в собі «Сексуальне життя Катрін М.»; «Узори плетіння в стилі прованс» — «Коханця» Дюрас; а «Рецепти джемів із Йорка» — «Дельту Венери» Анаїс Нін. Дослідниці лікеру були вдячні за це маскування: вони остерігалися своїх родичів. Ті були занадто пихаті, щоб дивитися телевізор, і вважали читання ексцентричним захопленням для людей, а еротизм неприроднім для жінок у віці за 60.

Цього разу, на диво, ходунки на коліщатах не загороджували йому дорогу.

На другому поверсі жила піаністка Клара Віолет. Месьє