Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Одинак чув, як вона вправляється в етюдах Черні. Під її пальцями навіть гами звучали геніально.

Вона була однією з п’яти найкращих піаністок світу. Однак слава їй була протипоказана через незмогу зносити чиюсь присутність у приміщенні під час гри. Влітку Клара давала балконні концерти. Вона відчиняла всі вікна, а месьє Одинак пересував її рояль Pleyel grand до дверей балкона і встановлював мікрофон під інструментом. І Клара грала впродовж двох годин. Мешканці будинку номер 27 розсідалися на сходах перед будинком або розставляли складані стільці на тротуарі. Перехожі збиралися за столами в Ti Breizh. Коли після концерту Клара виходила на балкон і вклонялась із сором’язливим кивком, то зривала овації близько половини населення маленького міста.

Подальший шлях месьє Одинака нагору обійшовся без пригод. Дійшовши до четвертого поверху, він побачив, що його стіл зник. Можливо, це Кофі допоміг Катрін.

Він постукав у зелені двері й зрозумів, що з нетерпінням чекав цього моменту.

— Привіт, — прошепотів він. — Я приніс кілька книг.

Він поклав паперовий пакунок під двері.

Коли він підвівся, Катрін відчинила.

Коротке біляве волосся. Недовірлива, але з м’якими, сірими очима, що мінилися перламутром під тонкими бровами. Вона була боса. У сукні з вирізом, що злегка відкривав її ключиці. Катрін тримала конверт.

— Месьє. Я знайшла лист.

8

Забагато вражень одразу: Катрін — її очі — конверт із блідо-зеленим написом — близькість Катрін — її запах — ключиця — життя — … Лист?

— Запечатаний лист. Він був у вашому кухонному столі, у шухляді, майже замурованій білою фарбою. Я її відкрила. Лист лежав під штопором.

— Ні, — сказав ввічливо месьє Одинак. — Там не було штопора.

— Але ж я знайшла…

— Ні, не знайшли!

Він не хотів кричати, однак і не міг наважитися подивитися на лист, що вона тримала.

— Пробачте, що накричав на вас.

Вона простягла лист.

— Але він не мій.

Месьє Одинак позадкував до своєї квартири.

— Краще б ви його спалили.

Катрін рушила за ним. Вона дивилася йому прямо в очі, і він запалав рум’янцем.

— Ох, викиньте його.

— То, може, я прочитаю? — запитала вона.

— Мені байдуже. Він не мій.

Катрін і далі пильно вдивлялася в нього. Він рвучко зачинив двері, залишивши її назовні з листом у руці.

— Месьє! Месьє Одинак! — постукала Катрін. — Месьє, на листі ваше ім’я.

— Залиште мене. Будь ласка!

Він упізнав той лист. І той почерк.

Щось у ньому надломилося.

Жінка з темними кучерями поштовхом відчиняє двері купе, довго озирається назовні, а потім повертає до нього очі, повні сліз. Їде через Прованс, Париж і вулицю Монтаньяр, потім заходить у його квартиру. Приймає душ, ходить оголена по кімнаті. Її вуста наближаються до його в сутінках.

Мокра від води шкіра, мокрі від води губи забирають його дихання, випивають його рот.

П’ють і п’ють.

Місячне світло на її маленькому, м’якому животі. Дві танцюючі тіні посеред червоної віконної рами. Вона вкривається його тілом.

— спить на дивані в Лавандовій кімнаті, так вона назвала заборонену кімнату, закутана у свою ковдру з клаптиків у прованському стилі, яку пошила за час заручин.

Перед тим, як — вийшла заміж за свого виноградаря, і перед тим, як…

Вона покинула мене.

А потім знову.

— давала ім’я кожній кімнаті, де вони зустрічалися впродовж тих коротких п’яти років: Сонячна, Медова, Садова. Вони були цілим світом для нього, її таємного коханця, її другого чоловіка. Його кімнату вона назвала Лавандовою. Це був її захисток далеко від дому.

Востаннє, коли вона спала там, була спекотна серпнева ніч 1992 року.

Вони разом купалися, були мокрі й нагі.

Вона пестила його прохолодною від води рукою, потім сковзнула на нього зверху, взяла його долоні у свої й притиснула їх до вкритого простирадлом дивана. Він не міг поворухнутися, а вона дивилась на нього божевільними очима й шепотіла:

— Я хочу, щоб ти помер раніше за мене. Пообіцяй мені.

Вона прийняла його нестримніше, ніж завше, стогнучи: «Обіцяй, пообіцяй мені!»

І він пообіцяв.

Пізніше, коли він уже не бачив у темряві її очей, запитав чому.

— Я не хочу, щоб ти один-однісінький ішов від стоянки до моєї могили. Я не хочу, щоб ти мене оплакував. Краще я покину тебе назавжди.

— Чому я ніколи не говорив, що люблю тебе? — шепотів книгар до себе. — Чому, Манон? Манон!

Він ніколи не зізнавався у своїх почуттях. Щоб не бентежити її. Щоб не відчувати, як її пальці торкаються його уст, і вона шепоче: «Ш-ш-ш».

Тоді ввижалося, що він міг би бути камінцем у мозаїці її життя. Чудовим, яскравим, але лише камінцем, а не всією картиною. І він готовий був на це заради неї.

Манон. Повна життя, не витончена, не ідеальна дівчина з Провансу, що говорила словами, які, здавалося, він міг ухопити руками. Вона ніколи нічого не планувала, цілковито віддавалась саме теперішньому моменту буття. Починаючи обідати, вона не говорила про десерт, засинаючи — про наступний ранок, прощаючись — про нову зустріч. Вона завжди жила зараз.

Та серпнева ніч, 7216 ночей тому, була останньою, коли йому добре спалось. А як прокинувся, Манон уже не було.

Він і не помітив, коли це почалося. Знову й знову згадував їхні зустрічі, передивлявся в пам’яті жести, погляди, слова Манон та не міг вловити жодного знаку про те, що вона збирається піти.

І не повернеться.

Натомість, за кілька тижнів, її лист.

Цей лист.

Він залишив його на столі й дві ночі не чіпав. Дивився на нього, коли їв, пив, курив. І коли плакав.

Сльози одна за одною котилися по його щоках, падали на стіл і конверт.

Він так і не відкрив того листа.

Тоді він дуже втомився від того, що плакав, що більше не міг спати без неї в ліжку, яке раптом стало занадто велике і порожнє, надміру