Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

загибель і зраду. Невдовзі Анна була оточена стосами книг, наче жінка у взуттєвому магазині — коробками.

Месьє Одинак хотів, щоб Анна почувалася, немов у гнізді. Він прагнув, щоб вона відчула безмежжя можливостей, яке відкривається в книгах. Адже вони завжди поряд. Незмінно любитимуть своїх читачів. Вони — це точка опори в непередбачуваному світі. У житті. У коханні. Після смерті.

Коли потому Ліндґрен по-хазяйськи стрибнула Анні на коліна, зручненько вмостилася там, лапка до лапки, і голосно замуркотіла, — зморена, нещаслива у коханні, змучена докорами сумління менеджерка з реклами втомлено обіперлася об спинку крісла. Її напружені плечі розслабилися, великі пальці випросталися зі стиснених кулаків. Обличчя засяяло.

Вона читала.

Месьє Одинак спостерігав, як слова з книги випещували її зсередини. Анна відкривала десь глибоко в собі резонатор, що реагував на слова. Вона була скрипкою, яка вчилася грати сама по собі.

Месьє Одинак помітив спалахи радості на обличчі Анни, і в грудях йому защеміло.

Невже ж для мене не знайдеться жодної книги, яка б навчила мене грати пісню життя?

7

Месьє Одинак ішов по Рю Монтаньяр і пробував дивитися на цю тихеньку вуличку в центрі галасливого кварталу Маре очима Катрін. «Катрін», — мурмотів месьє Одинак. «Кат-рін». Її ім’я легко злітало з його вуст.

Щось неймовірне.

Чи був будинок номер 27 на вулиці Монтаньяр неприємним притулком для вигнанки? Невже все, що вона тепер споглядала, було заплямоване відмовою її чоловіка: «Ти мені більше не потрібна»?

Без потреби в ці місця майже ніхто не заходив. Тутешні будинки з фасадами, пофарбованими у різні відтінки пастелі, були не вищі п’яти поверхів.

Уздовж вулиці Монтаньяр один за одним вишикувалися пекар, виноторговець і продавець тютюнових виробів. В інших будинках тулилися квартири, медичні кабінети й офіси — аж до самої площі. А там уже панувало царство Ti Breizh, бретонського бістро з червоним тентом, де подавали запашні млинці, м’які й дуже смачні.

Месьє Одинак налаштував для офіціанта Тьєррі електронну книгу, яку забув якийсь метушливий представник видавництва. Для таких завзятих читачів, як Тьєррі, котрий не вистромляв носа з чергового роману навіть між замовленнями і мав викривлену спину через постійне таскання книг («Я дихаю тільки тоді, коли читаю, месьє Одинак»), ці пристрої були винаходом сторіччя. Для книгарів же — ще одним цвяхом у їхню труну.

Тьєррі запропонував месьє Одинакові склянку lambig — бретонського яблучного бренді.

— Не сьогодні, — відмовився месьє Одинак. Цю фразу він повторював щораз. Месьє Одинак не вживав алкоголю. Ні краплі.

Бо коли він випивав, кожен ковток розширяв і без того величезні вирви у греблі, на яку напирало клекітне озеро думок та почуттів. Колись він уже пробував так забутися. То були часи потрощених меблів.

Сьогодні ж у месьє Одинака була особлива причина відмовитися від пропозиції Тьєррі. Він хотів якнайшвидше принести «книги, щоб поплакати» мадам Катрін, у минулому мадам Ле П.

Зелено-білий тент бакалійної лавки Голденберга настовбурчився поряд із Ti Breizh. Побачивши месьє Одинака, Голденберг вийшов назустріч.

— Скажіть, месьє Одинак… — почав Голденберг трохи збентежено.

О, ні, він же не збирається зараз просити порнуху?

— Це стосується Бріджіт. Здається, моя маленька дівчинка, гм, робиться жінкою. Це породжує, е-е-е, певні проблеми, ви розумієте, про що я? Чи немає у вас якоїсь книжки про це?

На щастя, ішлося про чоловічу розмову щодо порночтива. Ще один батько в розпачі від пубертатного періоду своєї дочки. Він не уявляє, як встигнути озброїти свою дитину премудростями статевого виховання, перш ніж вона зустріне «не того» чоловіка.

— Сходіть у клініку для батьків.

— Ну, не знаю. Може, нехай краще дружина піде…

— Добре, тоді йдіть обоє. Перша середа місяця, о восьмій ранку. А потім можете вдвох піти пообідати.

— Я? З дружиною? Для чого?

— Вона буде щаслива.

Месьє Одинак попрямував далі, доки Голденберг не отямився.

Так чи інакше, а піде.

Звичайно, коли до цього доходить, то в клініку біжать матері. І вони не будуть розбалакувати про своїх статевозрілих нащадків. Більшість із них, насправді, шукають сякі-такі посібники зі статевого виховання для своїх чоловіків, щоб просвітити їх щодо основ жіночої анатомії.

Месьє Одинак набрав код і відчинив вхідні двері. Але не встиг ступити й кроку, як із помешкання консьєржки викотилася мадам Розалет, тримаючи свого мопсика під рукою. Едіт, а саме так звали собачку, понуро припала до низу пишного бюсту Розалет.

— Месьє Одинак, нарешті ви прийшли!

— Нова фарба для волосся, мадам? — запитав він, натискаючи кнопку виклику ліфта.

Її рука, червона від постійного прибирання, метнулася до розкішного начосу.

— Іспанська троянда. Дещо темніша, ніж Шеррі Брю, але, здається, набагато елегантніша. Який ви уважний! Однак я повинна вам де в чому зізнатися, месьє.

Її вії затріпотіли. Собачка в такт захекав.

— Якщо це таємниця, обіцяю негайно її забути, мадам.

У Розалет була пристрасть до хронології. Вона з насолодою реєструвала неврози, звички, інтимні подробиці життя співмешканців, старанно розставляла їх у шкалі добропорядності, та, зібравши достатньо інформації, ділилася своїми висновками з іншими. Щодо цього вона була дуже щедрою.

— А ви пустун! Звісно, мене анітрохи не стосується те, що мадам Гулівер щаслива з тим юнаком. Ні, ні. Це… це була… ну… книжка.

Месьє Одинак знову натиснув кнопку.

— І ви придбали цю книгу в іншого книгаря? Що ж, я вас прощаю, мадам Розалет.

— Ні. Гірше. Я викопала її з ящика на Монмартрі всього-на-всього за п’ятдесят центів. Ви ж самі казали, якщо книзі понад двадцять років, то платите лише декілька центів і даєте їй друге життя.

— Авжеж, так я й казав.

Та що ж із цим триклятим ліфтом!

Розалет нахилилася вперед, і він відчув її подих з кави і коньяку, змішаний із запахом собачки.

— Краще б я цього не робила. Жахливе оповідання про таргана! Тільки уявити — мати вимітає власного сина віником. Страхіття! Я потім декілька днів тут усе вишкрібала. Він завжди так пише, цей месьє Кафка?

— Ви абсолютно точно вловили саму суть, мадам. Багато хто витрачає десятки років, щоб розібратися, що до чого.

Мадам Розалет сяйнула до нього усмішкою, трохи здивована, але задоволена.

— Ой, зовсім забула. Ліфт не працює. Він знову застряг між Голденбергами і мадам Гулівер.

Це означало, що цієї