Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Макс Джордан урочисто простягнув дині месьє Одинакові. Вони чудово пахли. Небезпечні пахощі. Як тоді, влітку із…

— Може, пообідаємо? — запропонував автор.

Хлопчисько з навушниками таки дратував його, але він так давно ні з ким не обідав.

Та й… він би сподобався.

Вони розрізали останню диню, коли раптом на трапі почувся стукіт високих вишуканих підборів.

У дверях кухні з’явилася жінка, що приходила вранці. Її очі були червоні від сліз, але яскраво сяяли.

— Гаразд, — сказала вона. — Дайте мені книжки мого типу, і хай дідько забирає тих чоловіків, яким на мене наплювати.

У Макса Джордана відвисла щелепа.

6

Месьє Одинак закотив рукава білої сорочки, поправив чорну краватку, витяг окуляри для читання, які він почав віднедавна носити, та шанобливо провів відвідувачку в саме серце свого літературного світу: шкіряне крісло з пуфиком для ніг і велике вікно, що оправляло вид Ейфелевої вежі. Тут був також приставний стіл для сумочок, подарований матір’ю месьє Одинака Лірабель. Поряд стояло старе фортеп’яно, яке месьє Одинак настроював двічі на рік, хоча сам і не вмів грати.

Месьє Одинак поставив відвідувачці, котру звали Анна, декілька запитань. Про роботу, ранковий розпорядок дня, улюблену тварину в дитинстві, нічні жахіття впродовж останніх років, які книжки вона читала останнім часом… та чи наказувала їй мати, що вдягати.

Особисті запитання, але не надміру. Він мусив їх поставити. Відтак надовго вмовк. «Прослуховування» в цілковитій тиші було дуже важливе для повного зчитування людської душі.

Анна повідомила йому, що працює в телевізійній рекламі.

— В агентстві разом із завалящими хлопцями. Їх термін споживання давно вийшов, а жінок вони вважають чимось середнім між кавоваркою і диваном.

Щоранку вона заводить по три будильники, аби хоч якось витягти себе з важкого сну. Потім заповзає під гарячий душ, щоб зігрітися перед холодним прийдешнім днем.

Дівчатком з усіх тварин найбільше любила вайлуватих лорі, маленьких мавпочок зухвало ледачої породи з постійно мокрими носами.

У дитинстві Анна переважно носила червоні баварські шкіряні штанці — ледерхозен, — викликаючи жах і огиду в матері. У снах вона часто потопала в сипкому піску перед важливими чоловіками, одягнена в саму лише майку. І всі вони, геть-чисто всі, заливали слізьми її майку. Однак жоден не допомагав вилізти з ями.

— Ніхто ніколи не допомагав мені, — тихо, з гіркотою промовила вона сама до себе. Затим подивилась на месьє Одинака сяючими очима.

— То й що? Наскільки я дурна?

— Не дуже, — відказав він.

Востаннє Анна по-справжньому читала ще студенткою. «Сліпота» Жозе Сарамаго. Ця книга збила її з пантелику.

— Воно й не дивно, — провадив месьє Одинак. — Ця книга не для тих, хто починає жити. Вона для людей, що вже посередині життя. Для тих, хто дивується, куди, в біса, поділася перша половина. Хто відриває погляд від ніг, які нетерпляче переставляли одну поперед одної, не дивлячись, куди ж так злагоджено й старанно бігли весь цей час. Тільки сліпий до життя потребує казки Сарамаго. Ви, Анно, спроможні бачити.

Потім Анна перестала читати. Натомість вона працювала. Дуже багато, занадто довго, усе більше й більше виснажуючись і накопичуючи втому в собі. Доки зрештою не стався провал — якось їй не вдалося хоч комусь збути побутову хімію чи підгузки.

— Реклама — це останній оплот патріархату, — заявила вона месьє Одинакові та захопленому Джорданові. — Навіть важливіший за армію. Лише завдяки публічності світ залишається незмінним.

Завершивши свою сповідь, вона відкинулася на спинку крісла. «І що? — наче промовляв вираз її обличчя, — можна мене вилікувати? Скажіть мені правду».

Однак її відповіді нічого не важили для месьє Одинака при доборі книг. Вони лишень допомагали йому вивчити голос Анни, її манеру розмовляти.

Месьє Одинак накопичував слова, що виринали з потоку повсякденних висловів. Саме ці яскраві перли виявляли погляди жінки — їх навіть можна було відчути на запах і дотик. Це те, що насправді було важливим для неї, турбувало, вказувало на справжні почуття. Те, що вона намагалась приховати за словесним потоком. Страждання й прагнення.

Якраз такі слова месьє Одинак і виловлював. Анна часто говорила: «Це не планувалося» або «Я на це не розраховувала». Жінка згадувала про «незліченні» спроби та «послідовність» нічних жахіть. Вона жила у світі математики — бездоганному засобі для впорядковування ірраціонального та особистого. А ще не дозволяла собі довіряти інтуїції або вважати неможливе можливим.

І це було лише частиною того, до чого месьє Одинак прислухався і що відзначав: те, що робить душу нещасливою. Існувала ще й інша частина: те, що робить душу щасливою. Месьє Одинак знав — сутність того, що людина любить, також відображається в її мовленні.

Мадам Бернар, власниця будинку номер 27, переносила свою любов до тканин на будинки і людей. Її улюбленим висловом був: «Манери, як зім’ята синтетична сорочка». Піаністка Клара Віолет виражала себе в музичному стилі: «Молодша дочка Голденбергів грає лише третю скрипку в житті своєї матері». Бакалійник Голденберг виміряв світ запахами, називаючи чийсь характер «гнилим», а просування по службі — «перезрілим». Його наймолодша дочка, Бріджіт, «третя скрипка», любила море — магніт для тендітних натур. Чотирнадцятирічна скороспіла кралечка порівнювала Макса Джордана з «видом на море із Кассі» — «глибоким і далеким». Звісно, «третя скрипка» була по вуха закохана в письменника. Ще зовсім недавно Бріджіт хотіла бути хлопцем. А тепер вона понад усе жадала бути жінкою.

Месьє Одинак заприсягнувся собі якнайшвидше принести Бріджіт книгу, яка зможе стати її райським островом в океані кохання.

— Ви часто просите вибачення? — запитав месьє Одинак Анну. Жінки завжди почуваються винуватішими, ніж це є насправді.

— Ви маєте на увазі: «Вибач, я ще не договорила» чи, радше, щось на кшталт: «Вибач, що кохала тебе, та від цього в тебе лиш боліла голова?»

— Те й те. Будь-яке прохання про вибачення. Можливо, ви звикли почуватися винною за все. Часто буває, що не ми створюємо слова, а слова, які ми використовуємо, створюють нас.

— Знаєте, ви дуже смішний книгар.

— Так, знаю, мадемуазель Анно.

Месьє Одинак попрохав Джордана притягти кілька десятків книг із «Бібліотеки почуттів».

— Ну ось, маєте, шановна. Романи про силу духу, науково-популярна література про переосмислення свого життя, поезія для почуття гідності, — книги про мрійливість, згасання, кохання і про життя художниці.

Він викладав до її ніг містичні балади — безкомпромісні казки про безодні, падіння,