Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Депеш Мод. Ще одна розмова 📚 - Українською

Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Депеш Мод. Ще одна розмова" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 54
Перейти на сторінку:
сам по кілька діб блукаю коридорами, вилізаю на дах і дивлюсь навколо. Нам усім по вісімнадцять-дев’ятнадцять, переважну більшість моїх друзів уже повиганяли з навчання, вони тепер або безробітні, або займаються нікому не потрібними речами, наприклад Собака Павлов— ніколи не міг зрозуміти, чим він насправді займається. Батьки в Собаки Павлова євреї, але на себе він це не переносить, говорить, що батьки— це батьки, а він— це він, більше того— Собака Павлов говорить, що він правий. Відповідно, з батьками він не живе, говорить, що не може жити з євреями, тусується по знайомих, інколи зависає в нас на тиждень-другий. Ще в нього є бабуся, очевидно, не єврейка, бо в неї він теж іноді зупиняється. Час від часу він тягне в бабусі з сервантів різну антикварну порцеляну й продає її на барахолці, на отримані гроші накуповує в аптечних кіосках навколо ринку таблеток і їде до нас. Тоді ми взагалі не виходимо з кімнати по кілька днів, хіба що відлити чи поригати, але поригати можна й у кімнаті. Відлити, у принципі, теж. Я люблю Собаку Павлова, навіть попри його антисемітизм, мені-то що.

Собака ідейно не працює, вважає западло, говорить «мені западло працювати на них», він загалом вважає, що в нашій республіці відбувся переворот і до влади прийшли євреї. «Жиди,– каже він,– усюди жиди». Я, в принципі, вважаю, що він даремно так говорить, але працювати теж не хочу. Нещодавно, правда, наші друзі— рекламники Вова і Володя— улаштували Собаку до себе в газету, у відділ реклами, кур’єром, Собака довго вагався, приходив до нас на поверх, блукав кухнею, називав Вову і Володю жидами й вагався. Урешті зважився й пішов працювати. Пропрацював днів десять. Кілька днів тому зник, разом із якоюсь кореспонденцією, Вова з Володею приїздили до нас, але ми нічого не знали, телефонували батькам, ті теж не чули про свого сина-Собаку вже півтора року, здається, їх це влаштовувало, навіть до бабусі поїхали, бабуся їх не впустила, дивилася через напіввідчинені двері й не розуміла, що від неї хочуть, схоже, Собака вкінець замордував стару, спробуйте, поживіть з онуком, який на сніданок уживає спочатку водяру, а потім— усе інше. Одне слово, Собака пропав, і наші друзі-рекламники погрожували зробити з ним щось страшне, якщо той знайдеться. «Так і передайте Собаці,– говорили вони нам,– яйця відірвемо». Я сумнівався, що в такий спосіб Собаку можна було заманити назад до редакції, але обіцявся передати. Мені не важко. Вову й Володю ми недолюблювали, але терпіли, вони вчилися на історичному і, як більшість відмінників з історичного, співпрацювали з кагебе; кагебе, я думаю, сильно потерпало від присутності у своїх лавах двох даунів— Вови й Володі, але порядок є порядок, я так думаю, інакше для чого б їх тримали в штаті. Вова й Володя, очевидно, що за протекцією кагебе, уже на першому курсі влаштувалися в рекламний відділ однієї з перших харківських незалежних газет. Газета їхня працювала від якогось фонду демократичного розвитку, редактор— підар-пронира— вибив із америкосів солідний грант, і вони запустили у світ свою незалежну газету, одними з перших у місті почали друкувати на обкладинці голих тіток, а всередині— розлогі програми телепередач. Крім того, постійно гнали на совок, можна сказати, що за гроші америкосів поливали гівном нашу радянську батьківщину, нашу молодість, можна сказати, я не любив цієї газети, хоча тітки на обкладинці мені подобались. Вова і Володя працювали, як я вже сказав, у рекламному відділі, не знаю, як вони там працювали, мабуть, погано, тому що традиційно раз чи двічі на тиждень вони заїздили до нас, напивалися водяри й билися між собою. Узагалі вони товаришували і ладили, Вова був трішки вищий, Володя— трішки повніший, а от напивалися, виходили непомітно на коридор і починали мочити одне одного, причому по-справжньому, з вибитими зубами, з соплями і слізьми на фейсах. Тож які з них могли бути кагебісти— не знаю. Ми їх спочатку розводили, а потім бачимо— ну, хулі, б’ються пацани, й хай собі б’ються. Може, у них, в істориків, так прийнято, може, їм кагебе за це доплачує, чого лізти.

Ще з нами на поверсі живе Ваха. Ваха— грузин, хоча Собака його теж називає євреєм. У Вахи свій бізнес— біля кільцевої, на самому виїзді з міста, зовсім близько від нас, у нього стоїть кілька кіосків, у яких працює кілька наложників. Наложники живуть в одному з кіосків, збираються там на ніч, узимку палять багаття, одного разу ледь не спалили кіоск, добре, що він був залізний, просто посмажилися, але вижили. Ваха має цілих дві кімнати— в одній він живе, в іншій тримає контрабанду, різні там шоколадки, колу, героїн і чупа-чупси. Мінтурі він платить, вахтерам теж, нас не чіпає, тож Ваха— позитивний герой, точно позитивний, інакше не скажеш. Нам він продає непалену водяру, хоча знижок не робить. Собаку Ваха боїться і, коли той приходить до нас, зачиняється в одній із кімнат, я собі уявляю, як він у цей час перераховує терті банкноти й заковтує золоті монети, щоб єврей-антисеміт Собака Павлов не відібрав, бува, чого.

Далі по коридору, десь у його нетрях, живе Какао— донбаський інтелігент. Себто його мама працює в бібліотеці на якійсь шахті. Какао товстий, і ми його не любимо, він до нас натомість тягнеться, ну, у нього й виходу, за великим рахунком, іншого немає, хто стане водитися з донбаським інтелігентом. Хоча в нього є ще якісь знайомі в місті, окрім нас, якісь музиканти, очевидно, такі самі піжони, як і Какао, коли він із ними зустрічається, то приповзає додому на рогах, накачаний портвейнами, і завалюється спати. У Какао є пісочний костюм, у якому він схожий на повного мудака, він його майже ніколи не знімає, ледь не в душ у ньому ходить; коли накачується портвейнами і приповзає додому, завалюється в ліжко просто в цьому костюмі, багатофункціональна штука виходить— костюм донбаського інтелігента. Прокинувшись, Какао виходить на кухню і спостерігає, хто там що собі готує, нюхає напівфабрикати й говорить на всілякі відв’язні теми— неопохмілений, товстий, у м’ятому піжонському костюмі.

Ще весь час десь поруч живе Моряк— відбитий чувак із порваним правим вухом, каже, що вухо йому собака прокусив. «Павлов?»– перепитує обов’язково хто-небудь, такий ніби жарт. Моряк якийсь богобоязливий чи просто гальмонутий, навіть не знаю, як пояснити, він, скажімо, миється лише вночі, говорить, що не хоче, аби йому заважали. «Заважали що?»– питаюсь я весь час, Моряк червоніє, але й далі

1 ... 9 10 11 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Депеш Мод. Ще одна розмова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Депеш Мод. Ще одна розмова"