Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

збирався зупинятись. Сповнений своєї гіркої туги, сповнений алкоголю, поклавши на власний суспільний статус, поклавши на власний, який там у нього вже був, сімейний статус, поклавши, зрештою, на правила дорожнього руху, він ганяв неквапливим пообіднім містом, намагаючись забитися на своїй «копійці» в якийсь темний глухий кут, у якому його розпач його не знайде й де можна буде пересидіти до кращих часів. Урешті за якимось унутрішнім імпульсом він повернув із центральної вулиці в бік заводу, оминув ДАІ (дивно, що не посигналив їм), проїхав уздовж складів, іще раз повернув ліворуч і опинився на виїзді з міста, де побачив нас. Як я вже говорив, зупинятися він не збирався. Проте щось у його затуманених гіркотою мізках в останній момент спрацювало, і він ударив на гальма. Та це лише так говориться – ударив, він був уже не в тому стані, щоб бити по них різко й рішуче. Він ударив по них радше розпачливо й непереконливо. «Копійку» потягло з дороги, вона проповзла добрих метрів двадцять і завмерла, тяжко схлипуючи. Ми підбігли. «Довезеш?» – питаємо. Він думав. Про що він думав? Бог його знає, про що люди думають у такому стані за кермом, єдине можу сказати, що він не сумнівався, сумніву в його очах не було, було скоріше загальне нерозуміння – хто ми такі, хто він такий, для чого він зупинився. «Добре», – сказав він. «Скільки?» – питаємо. «Ніскільки», – відповів він. «Як ніскільки?» – «Так, ніскільки, за бензин заплатите, і поїхали куди хочете». Ми теж подумали. «Ок, – говоримо, – давай». Сіли в «копійку», зачинили двері, машина рушила, й тут ми все зрозуміли. Одне пиво він щойно закінчив, друге дав потримати мені. «Потримай», – каже. «А це нічого, – питаюсь, – що ти п’єш за кермом?» – «У мене проблеми, – говорить він, – мені хуйово». – «А, – кажу, – тоді нічого». «Копійка» рвонула назустріч обрію, проїхала метрів двісті й заглохла. «Що таке?» – питаю. «Потрібно штовхнути, – сказав він, – проблеми з двигуном». Ми вийшли й почали штовхати. «Прикольно, – подумав я, – хто кому має платити». Ну та він нам навряд чи заплатив би.

На автозаправці була черга. Але він у черзі, судячи з усього, стояти не збирався, він лаяв водіїв, лаяв заправщиків, критикував світопорядок загалом. «Що робити будемо?» – спитався я. «Зараз-зараз», – він гарячково думав. «Давайте», – сказав нам врешті, очевидно на щось зважившись. «Що?» – «Штовхайте!» Ми вийшли й знову покотили нашу «копійку», двигун завівся, водій натиснув на газ і різко повернув назад на Гуляйполе. «Ей, – занервував я, – ми що – назад?» «Зараз-зараз», – лише й повторював він. «Копійка» увірвалась у містечко. У перший поворот він не вписався, виїхав на хідник і якийсь час їхав так. Потім виїхав-таки на дорогу. Час від часу він стурбовано дивився, чи тримаю я його пиво. Я тримав. Ми рішуче промчали містом, минули наш готель, біля якого терпеливо сиділа знайома нам продавщиця газет, відчайдушно проскочили вокзал і стадіон, посигналили біля якогось кафе і вискочили на іншу околицю. По-моєму, чувак промахнувся. Він прошивав це місто, як дельфін акваторію, розлякуючи карачкуватих, як гуси, бабусь, що несли з базару нерозпроданий самогон, і відчайдушно клаксонячи птахам і янголам, які потрапляли, не встигнувши відступитись, у лопаті реактивного двигуна його «копійки», від чого радіатор заливався кров’ю, а «копійка» ревіла й глохла.

Але на іншому виїзді з міста теж була заправка. Ми залили повен бак, розвернулись, знову прорвались крізь місто, переїхали через міст і рушили на північ. Його пиво ми з ним випили. Його справді щось мучило. Він час від часу бив себе долонею по голові, з відчаю і якогось жалю до самого себе, ніби хотів сказати сам собі – ось тобі, за те, що не зміг уладнати як слід свої проблеми, ось тобі, тримай. До того ж, якби він себе не бив, він, безперечно, заснув би, а так ці різкі короткі удари виводили його зі сну, а нас із жахливого заціпеніння. Я намагався з ним говорити, намагався робити музику в його магнітофоні голосніше, аби лише відволікти його від сну, що важким туманним антициклоном насувався на його свідомість, але він і сам усе контролював. Він усе контролював і все бачив. У якийсь момент я його зрозумів – о’кей, думав він, нормальні чуваки мені трапились (це він про нас), відвезу їх куди треба, повернуся назад, уб’ю цю суку, відремонтую «копійку», пострижусь, о’кей. Але пиво ми випили, музика його не тішила, тому не дивно, що він засинав під цим сонячним промінням, у серпневому повітрі, наповненому хмарами, ніби соком, між двома містечками, одне з яких ми назавжди покинули, а до іншого навіть не сподівалися потрапити. Ми б теж, очевидно, заснули, якби за кермом був не він.

Це була дивна подорож, у всіх сенсах дивна – і дорога була дивна, усе гірша й гірша, і день був незрозумілий, він тривав так довго, що я починав думати, чи не закінчиться він для нас прямо тут і прямо тепер, і водій наш так дивно й так гірко переживав свої негаразди, що я навіть не міг сказати йому – брат, зупинись, зупинись, брат, ми виліземо з твоєї «копійки», та й сам ти вилазь, куди ти такий поїдеш? Не міг я йому такого сказати, його б це просто вбило. Потрібно віддавати належне чужому безумству, адже невідомо, як ти сам за пару років будеш поводитися на людях. Він переїжджав зі смуги на смугу, мчав по зустрічній, засинав час від часу і знову бив і бив себе долонею по голові, не давав собі спуску, не міг відпустити себе з богом, аж доки ми несподівано й благополучно не в’їхали до потрібного нам містечка і, принагідно розігнавши з дороги зграйку піонерів на велосипедах, не загальмували біля автовокзалу. «Ти назад хоч доїдеш?» – запитався я. «Та ясно», – не зовсім зрозумів він мене. «Ну, спасибі тобі», – кажу. «Добре, давайте!» – він попрощався з нами без жалю й надії на повторну зустріч, ніби це не ми проїхали з ним щойно цю дорогу смерті довжиною в сорок потойбічних кілометрів. Очевидно, його дорога була куди небезпечнішою за нашу.

Над автовокзалом нависав винищувач. Зірки на крилах розмило дощем, крізь бетон на постаменті билась суха трава. Зараз він на своїй «копійці» набирав швидкість у зворотньому напрямку, на двигуні закипала кров, радіатор був набитий пір’ям. Можливо, він уже розбився. Ми обійшли винищувач і попадали в траву. Автобусів не було. Лірична історія без