Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

громади, що в якийсь момент і сам починаєш перейматися історичною долею цього серпневого містечка, блукаєш повільно від автовокзалу до бібліотеки, від бару «Нестор» до напіврозваленої будівлі колишнього млина, упізнаючи щось зі старих архівних фотографій, а щось не впізнаючи зовсім. Живучи в такому невеликому містечку, скажімо, три дні, на третій день ти вже починаєш упізнавати місцевих мешканців, і, що найгірше, – вони тебе теж починають упізнавати, від цього стає доволі незручно – тому що ти в їхніх очах зайда, щоб не сказати гірше, турист із «кодаком», який дивиться на них, як на тубільців, намагаючись знайти в рисах їхніх облич відбиток анархо-синдикалізму, утім, нічого, крім алкоголізму, не знаходить. Є в цьому щось нечесне – з одного боку, ти зі своїм збаранілим захопленням і намірами розпитувати кожного зустрічного, чи воював його дідо в Махна, і вони – утомлені подібним цирком, перейняті своїм мирним виживанням у ринкових умовах, тому що там, де для тебе історія й ідеологічні переконання, для більшості з них криється джерело приватного підприємництва й не усвідомлених до кінця докорів сумління. Тому вони й дивляться на вас якщо й не вороже, то принаймні без жодного ентузіазму – і ті два вбиті наглухо хрони, з якими ви пили самогон на березі річки (уже не було містка, яким переїздили повстанці, річка зовсім зміліла, хрони сиділи на березі й печально мовчали, коли їм запропонували випити, відразу ж погодились, один із них взяв гроші і зник, ми думали, що назавжди, але ні – він повернувся, і потім ми швидко все випили і полізли у воду; хрони у воду не лізли, дивились на нас неуважно й відсторонено, кожен бачить у ріці своїх потопельників, ми до числа їхніх не належали); і директорка музею, котра втомлено нам щось пояснювала й перепрошувала, що мусить бігти в штаб, працювати на вибори, навіть не цікавлячись, за кого ми будемо голосувати; і продавщиця в газетному кіоску, яка спала в ньому до п’ятої години, потім замикала на висячий замок, навіть вона, попри те що ми купували в неї пресу, можливо, ми взагалі були єдині, хто купував місцеву пресу; і навіть той офіціант у привокзальному ресторані, який бачив нас щодня, щодня ми приходили до нього як до давнього знайомого, але навіть він дивився на нас байдуже. У маленьких містах люди спокійніші, вони наперед знають усе, що з тобою станеться, вони з першого погляду бачать, що ти так нічого й не знайдеш на цих запилених вуличках, між цих старих розстріляних будинків, нічого не знайдеш і знайти не можеш, тому ти тут чужий, і питання лише в тому, скільки ти витримаєш у своєму готелі, наскільки в тебе вистачить грошей, драпу й консервів, щоб вижити в кривавому готельному просторі, наповненому тяжкими сновидіннями й запахом одеколону. У цьому все питання – чи звалиш ти просто сьогодні, вечірнім автобусом, подалі від чорних дір у навколишньому повітрі, у якому вмістилася вся твоя історія, чи будеш далі нипати їхніми вулицями, сидіти в парку, фотографувати фасади будинків, у яких були розташовані адміністративні заклади анархістів, блукати міським кладовищем, розглядаючи прізвища на могилах і пізнаючи найбільш із них відомі.

Мені здається, що я не можу зрозуміти головного в них – їхньої відстороненості, їхньої колективної пам’яті. Ясна річ, що я не розраховував побачити тут жодних воскреслих тіней, проклятих і невідспіваних, я був готовий до подібної дистанційованості й тотальної недовіри. Як я міг розраховувати на щось інше? Щоб розраховувати на щось інше, потрібно було щонайменше народитись у їхньому теплому влітку й вітряному восени місті, потрібно було школярем класти квіти до пам’ятника визволителям, знаючи, на чиїх кістках цей пам’ятник побудовано, потрібно було спостерігати щороку, як осипається шовковиця й покриваються вуличним пилом вишні, ходити зранку на міський базар чи по конторах, мати свій бізнес, виховувати дітей, вітатись із перехожими на вулиці, виходити довгим, як блюзи, літнім вечором до річки, сидіти мовчки над нею, дивитися на протилежний берег, на якому, так само як і на твоєму, немає нічого – ні минулого, ні теперішнього, і розуміти, що навіть якби той старий міст усе ж таки вцілів, ти б ним навряд чи захотів перейти на протилежний бік, тому що насправді – і цього я теж зрозуміти ніколи не зможу – з цього берега, з цього міста, від цієї пам’яті тобі просто немає куди йти.

8. Ти міг померти й цього разу

Він мав добре й мужнє лице, лице тридцятирічного чоловіка, якому хочеться дати всі сорок, тому що він ніколи не ховався від сонця й не відмовлявся від алкоголю, сьогодні так точно. Виглядав він втомлено й розпачливо, розпач його був гіркий і якийсь ніжний, інтимний. Видно було, що в нього проблеми з бабою і що бабу цю він, очевидно, любить. А вона, сука, терзає його не загартовану ніжністю душу, душу тридцятирічного чоловіка, який звик у цьому житті до всього – до крові, до бруду, до роботи, до спирту, до принижень і помсти, але не до ніжності. Тут він був просто не готовий щось протиставити світові, окрім хіба що набухатися зранку і їздити занімілим від літа містом у пошуках розради й подальшого алкоголю, ні першого ні другого, ясна річ, не знаходячи.

Учора по обіді друга-Білого викликали додому, дзвоник був офіційний. Він мав бути зранку на кафедрі. Варіант не поїхати, який я йому радив, Білого не влаштовував. Він вийшов серед ночі на трасу, простояв там пару годин, але все-таки поїхав. Наступного ранку ми з Льошкою теж вирішили їхати. Усе, що можна було тут побачити, ми побачили кілька разів. З нами віталися перукарка і продавщиця з газетного кіоску. Помітивши нас на вулиці, директорка музею переходила на інший бік. Офіціанти знали наперед, який алкоголь ми будемо просити. Ефект несподіванки минув, наступали суворі будні тижневого запою. Останній день я пролежав у готелі, страждаючи, як я думав, на алергію. Ми вирішили рухатися на північ, де у 18-му році в лісах формувались перші повстанські загони. Автобуси туди не ходили – з 18-го року в цьому плані мало що змінилося. Добре, вирішили ми, які автобуси – вийдемо на трасу, застопимо що-небудь. На виїзді з міста стояли дві тьолки, про щось перешіптувались, дивлячись на нас, і, здавалося, нікуди їхати не збирались. Нас, натомість, ніхто не брав. Поруч була річка, над нами висіли низькі хмари, трава була запилена, дорога порожня.

Він, очевидно, не