Волтер Айзексон - Стів Джобс

тому та з гнівом сказав, щоби Стів розібрав систему. Джобс провів багато вечорів, навідуючись у гараж до Ларі Ленґа — інженера, який жив неподалік його старого будинку. Ленґ зрештою віддав хлопцю вугільний мікрофон, який так його вразив, а також підсадив на Heathkits — такі «конструктори», з який можна було складати саморобні радіо та інші електронні механізми, улюблений паяльний набір у ту пору.

— Набори Heathkits ішли з усіма панелями й частинами під кольоровим кодом, але в інструкції також описувалася теорія, як що працює, — пояснював Джобс. — І це давало тобі усвідомлення, що ти можеш сконструювати та зрозуміти що завгодно. Сконструювавши декілька радіоприймачів, ти бачив телевізор у каталозі й казав: «Я також можу це сконструювати», — навіть якщо ти й не міг зробити цього. Мені пощастило, оскільки в дитинстві мій тато і Heathkits переконали мене, що я можу сконструювати будь-що.

Ленґ також привів його в клуб дослідників Hewlett-Packard. То була група з приблизно п’ятнадцяти студентів, які зустрічалися в кафетерії компанії по вівторках.

— Вони запрошували інженерів з якоїсь лабораторії, щоби ті приходили і розповідали про те, над чим вони працюють, — описує Джобс. — Мій тато відвозив мене туди. Я почувався на сьомому небі. HP була компанією-піонером в галузі світлодіодів. Тож ми обговорювали, що з ними можна робити.

Оскільки тато Стіва працював тепер у лазерній компанії, ця тема хлопця особливо цікавила. Якось після зустрічі він «загнав у кут» одного з лазерних інженерів із HP і вмовив його влаштувати йому екскурсію голографічною лабораторією. Найбільше з усього побаченого вразили його маленькі комп’ютери, які розробляла компанія.

— Я побачив там свій перший у житті настільний комп’ютер. Він називався 9100А, і це був просунутий калькулятор, але водночас також перший настільний комп’ютер. Він був великий і важив, мабуть, із двадцять кілограмів, але виглядав чарівно. Я просто закохався в нього.

Юнацтво в дослідницькому клубі заохочувалося до того, щоби брати участь у різних проектах, і Джобс вирішив сконструювати частотомір, який би визначав кількість вібрацій на секунду в електронному сигналі. Йому потрібні були деякі деталі, які випускала компанія HP, тож він узяв і зателефонував директорові.

— Тоді в людей не було прихованих номерів. Тому я знайшов Білла Г’юлетта в Пало-Альто й зателефонував до нього додому. Він узяв слухавку й потеревенив зі мною хвилин двадцять. Він дістав мені запчастини, а також запропонував мені роботу на заводі, де виготовляли частотоміри.

Молодий Джобс працював там ціле літо по завершенні першого року навчання в школі Гоумстед.

— Тато відвозив мене туди вранці й забирав увечері.

Його робота полягала здебільшого в тому, щоби виконувати базові речі на складальному конвеєрі. Між працівниками того ж цеху було не надто гарне ставлення до шмаркача, який пробив собі дорогу, зателефонувавши директорові.

— Пам’ятаю, як сказав одному з наглядачів: «Я люблю цю штукенцію, я люблю цю штукенцію», а потім запитав, що він найбільше любить. На що той відповів: «Секс, секс».

Джобсу легше було заприязнитися з інженерами, які працювали поверхом вище.

— Щоранку о десятій вони пили каву з пампушками. Тож я піднімався нагору, щоби потусуватися з ними.

Хлопчині подобалося працювати. Він також розвозив газети — а коли йшов дощ, тато підвозив його машиною — і протягом свого першого року навчання проводив усі вихідні, а потім літо, працюючи складським службовцем у віддаленому магазині електроніки, який мав назву Haltek. Це був такий самий склад-«смітник», на якому його тато купував запчастини до старих машин, з однією лише відмінністю: тут торгували електронікою. То був справжнісінький рай для сміттярів, який простягався на цілий міський квартал, а ще там були нові, вживані, списані, зайві компоненти, розкладені на переповнених полицях, звалені в коробки і викладені купою на подвір’ї.

— За будинком, неподалік бухти, була огороджена територія з такими речами, як то внутрішня частина підводних човнів «Поларіс», які були вирізані й продані на брухт, — згадує Джобс. — Усі важелі та кнопки були саме там. Барви переважно були військові — зелені та сірі, але там були також усі ці перемикачі та балонове покриття жовтого й червоного кольорів. То були великі старі важелі перемикання — рухаючи ними, можна було отримати прекрасне відчуття, неначе ти висаджуєш у повітря Чикаго.

За дерев’яними касами, що стояли при вході в магазин і були обкладені тлустими каталогами в поторсаних палітурках, люди торгувалися за вимикачі, резистори, конденсатори, а інколи навіть за мікросхеми пам’яті останньої моделі. Тато Стівена успішно прокручував те саме із запчастинами, оскільки знав ціну кожної з них краще, ніж самі продавці. Джобс пішов його стопами. Він прекрасно знався на всіх електронних запчастинах — то було вміння, відточене його любов’ю до ведення переговорів і отримання прибутку. Він ходив на блошині ринки електроніки — наприклад, на товкучку в Сан-Хосе, торгувався за вживану монтажну плиту, яка містила деякі цінні мікросхеми чи компоненти, а тоді перепродував їх своєму менеджерові в Haltek.

Джобс спромігся купити свою першу машину — за підтримки батька — коли йому було п’ятнадцять. То був двобарвний автомобіль «Неш Метрополітен», який тато Стіва оснастив двигуном MG. Джобсу та машина була не дуже до смаку, але він не хотів казати того татові, щоби взагалі не втратити нагоду мати власний автомобіль.

— Коли дивитися на те в ретроспективі, може здатися, що «Неш Метрополітен» була найбільш нереально крутою машиною. Але тоді це була найвідстійніша машина в світі. Проте вона таки була машиною, тож сам факт видавався прекрасним.

Через рік хлопець заощадив достатньо грошей, зароблених різноманітними роботами-підробітками, і зумів замінити свій перший автомобіль на червоне купе «Фіат-850» з двигуном Abarth.

— Тато допоміг мені купити й випробувати його. Радість, яку я отримував від того, що мені платять за мою роботу, а я можу заощадити ці кошти, щоби щось собі купити, була неймовірною.

Того ж літа, між першим і другим навчальним роком у школі Гоумстед, Джобс почав курити марихуану.

— Того літа мене перший раз вставило. Мені було п’ятнадцять, і я почав вживати коноплю регулярно.

Якось його батько знайшов у синовому «Фіаті» трохи наркоти.

— Що це? — запитав він, на що Стів спокійно відповів:

— Це марихуана.

Того вечора хлопцю чи не вперше за все життя довелося зіткнутися з батьковим гнівом.

— Це була єдина справжня сутичка, яка в нас сталася з татом, — зізнавався він згодом. — Але й того разу татові довелося піти на поступки. Він хотів, щоб я пообіцяв, що більше ніколи не вживатиму анаші, однак я не міг йому цього пообіцяти.

Вже до кінця випускного навчального