Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

чарівна незнайомка грає роль царівни-жаби? Цікаво, яку роль ви відведете мені – принца, який має поцілувати жабу, щоб вона перетворилася на красуню?

– Сподіваюсь, до цього не дійде, – усміхнулась пані Соломія. – Це наша вихованка Зізі, вона зовсім безпечна.

Бабуся помахала синьомордисі рукою, і та слухняно посунула в наш бік, притримуючи пазуристою лапою свій кумедний капелюшок, щоб його не здуло вітром. Картина була настільки безглуздою, що я не втримався і голосно зареготав.

– І не треба з неї сміятися. Зізі дуже вразлива і може образитись.

– Образитись? Оце синьопике чудовисько?

– Зараз я все поясню, – заспокоїла мене пані Соломія. – Але спершу представлю тих, хто допомагає мені здійснити цей важливий експеримент. Пробач, Климе, я не могла про це розповісти навіть тобі – надто відповідальною була ця робота, і будь-який витік інформації міг звести всі наші зусилля нанівець.

– Зажди, я нічого не розумію, звідки взялася ця Зізі? Адже рівно рік тому ми відправили всіх синьомордів та їхніх пуголовків додому. А секретну базу всередині гори, де вони вирощували свої ікрини, використовуючи космічну енергію кромлеха, законсервували.

Пані Соломія нічого не відповіла, вона лише усміхнулася й показала рукою на одну зі своїх «живих» хатинок. Звідти по черзі вийшли всі члени Таємного Товариства Ботанів.

Отож, це були:

Лі – вона ж Луна, своє справжнє ім’я Лілея дівчина не любила і забороняла себе так називати. Таких сміливих, спритних і розумних дівчат, як Лі, я ніколи не зустрічав.

Ромчик Гунька – він же Мамай, мій сусід по намету № 13. При нашій першій зустрічі рік тому в таборі «Екстремал» він вирубив мене майстерним прийомом, коли почув, як я розмовляю крізь сон мовою синьомордів.

Свинка Пеппа – вона ж принцеса Лея, примхлива, балакуча, кумедна, але дуже щира людина, котра за будь-яких обставин уміє досягати поставленої мети.

Голум – він же Фродо, дивакуватий хлопець, якого в школі дражнили Голумом за те, що він проковтнув перстень учительки. Дуже вірний і надійний товариш.

Саламандра – смаглява чорноока дівчина, яка у найнебезпечніших ситуаціях залишалась спокійною і приймала миттєві рішення. Вона так і не сказала нам свого справжнього імені.

Спінер – він же Котигорошко, хлопець, який рухався з шаленою швидкістю і при цьому перевертав і ламав усе, що траплялося на його шляху. Часом ламалося саме те, що нам у цей момент загрожувало.

Бетмен – він же Мікроб, який отримав це глузливе прізвисько через те, що був найменшим у класі. Але у критичних обставинах цей нерішучий і сором’язливий хлопець міг перетворитися на супергероя Бетмена.

Я кинувся назустріч друзям, з якими цілий рік обмінювався повідомленнями через фейсбук, навіть не здогадуючись, що вони проводили якісь секретні експерименти, не сказавши мені про це ні слова.

– Музиканте, привіт, – звернулась до мене Луна-Лі, за звичкою називаючи мене підпільним псевдонімом. – Зараз я все поясню. Це почалося через мене. Розумієш, торік я викрала з підземного інкубатора пуголовка. Просто відчувала, що мушу його залишити у себе. Він був зовсім не такий, як решта синьомордівських личинок – ніколи не намагався вкусити чи відірвати хвоста у сусіда, як це робили всі його родичі. А коли ми переправляли контейнер із синьомордівським молодняком на космічні капсули, в яких прибульці відлітали на свою планету, він сам стрибнув мені до рук.

– І ти нікому нічого не сказала? – обурено запитав я.

– Ну і щоб із того вийшло? Ви б з мене просто посміялися і змусили віддати його в лапи отим синьомордим монстрам. А от коли Зізі виросла і перетворилася на дорослу синьомордиху, я виявила у неї здібності до мов, математики та мистецтва. І тоді все розповіла пані Соломії.

– Цікаво, як ти це виявила? Мабуть, вчила Зізі грати на піаніно і читала їй вірші? А якою мовою ви з нею розмовляєте, чи вона у тебе поліглотка? – запитав я глузливо, але насправді мені було страшенно прикро через те, що Лі приховала від мене історію з викраденням пуголовка.

– Моя синьомордиха розуміє всі мови, бо вміє читати думки на відстані. – Лі не зреагувала на мій уїдливий тон і говорила дуже спокійно. – Пам’ятаєш, як ми вперше побачили контейнер з ікринами і я взяла до рук одну? Саме тоді між нами відбувся контакт. Як виявилося, ці істоти зчитують інформацію в ту ж мить, коли з’являються на світ. І стають назавжди залежними від того, хто доторкнувся до них першим. Саме тому, перетворившись з ікрини на пуголовка, Зізі схотіла залишитися зі мною.

– Розумію, – вже серйозно сказав я. – Тоді в мене останнє запитання. Чому вся команда Таємного Товариства Ботанів, крім мене, бере участь у цьому секретному експерименті? Ви що, не довіряєте мені?

– Климе, невже ти не розумієш? Усі, кого синьоморди заманили торік у табір «Екстремал», живуть зовсім поруч з горою Підстава. Лише ти приїхав іздалеку. Ми збиралися тут у вихідні й працювали разом з пані Соломією в підземній лабораторії. І при цьому зовсім не користувалися інтернетом, адже наші повідомлення могли перехопити.

– А тебе я залишала вдома стежити за Тютею, – долучилася до розмови бабуся, яка підійшла до нас разом із Зізі. – Я вже давно помітила, що наш слухняний помічник прикидається і навмисне підкидала йому дезінформацію. На жаль, Тютя виявився хитрішим, ніж я припускала.

Несподівано я помітив, що синьомордиха пильно дивиться на мене своїми банькатими червоними очиськами, і в моїй голові чітко прозвучали слова: «Я знаю, як обдурити Тютю!».

Розділ 13. Потвора баньката чи потвора вусата?

Скажу чесно, коли червоноока вихованка Луни-Лі передала мені телепатичне повідомлення, я не зрадів. Так, синьомордиха довела, що має надзвичайні здібності. Але мені було страшенно прикро. Розумієте, досі я вважав себе єдиною людиною у світі, яка може читати думки космічних прибульців, і, щиро кажучи, дуже цим пишався. Я навіть помічав, що дехто з дівчат із команди ботанів захоплюється мною. І цей «дехто» – Луна-Лі. Вона ще з першої зустрічі вразила мене, бо без вагання кидалась на допомогу кожному, хто цього потребував. Навіть, коли це була ікрина чи пуголовок хижого синьоморда. А крім того, у неї було класне почуття гумору.

– Климе, ти що, знову завис? – почув я стурбований голос бабусі.

Вона поторсала мене за плече й зазирнула в очі.

–