Ана-Марія Еріш - Отрута шипів, Ана-Марія Еріш

Глава 7

Коли стався перший напад на Академію Непростих імені Андрея Драгоміра, ми були на тренуванні. Лише зранку згадували про те, що за пів року не було жодного такого випадку. І це дивно для такої Академії. Не дивлячись на те, що тут стільки воїнів, деяким все ж не вистачало розуму і вони робили спроби захопити нас. Якраз відпрацьовуючи новий удар із Натаніелем, пролунав вибух десь зовсім поряд з Академією. На якусь мить я мало не втратила слух, настільки він гучним був. Все би, звичайно, майже одразу відновилося, однак було би не дуже приємно. Але це ще й означало, що на нас напали. Взявши меч, я миттю побігла туди. Чи не вся Академія зі зброєю зібралась перед воротами, очікуючи нападу. Ще би, кожен був готовий обороняти будівлю, адже ми не маємо тут програти. Прогриміло знову, і на цей раз набагато ближче. Вже зовсім близько. І тільки тепер я зрозуміла, що це були зовсім не вибухи. Це були кроки чогось величезного та могутнього. Такого я ще ніколи не чула, лише читала про них. І воно наближалося до нас досить швидко. Але, через густі та високі дерева, ми майже нічого не бачили.                                                                                                                                                        

Та за мить стало все зрозуміло. З ліса вийшло два величезних...голема. Вони були такі бридкі, що хотілося відвернутися, аби не бачити цей жах. До того ж, один був кам'яний, а інший залізний. Прекрасно просто. Я зручніше перехопила меч, адже точно доведеться боротися проти них. Але як? З одного боку це простіше, адже більше нічого не було. Лише два голема. Проте й перемогти їй майже не можливо. Хтось дуже добре підготувався. Наскільки мені відомо проти них може бути лише один дар - створення та керування големами. Невже в когось є настільки сильний дар, що зміг створити аж два?                                                                                                                                                                   

Та нам не дали розслабитися, адже з лісу вийшла невелика армія павших воїнів, розсіюючи будь-яку надію на порятунок. Ні, вони прийшли не одні. І нам не лишалося нічого, як прийняти удар. Звичайно, адже Академію потрібно захищати. І тут вже не відрізняли де старші курси, де перші - боролися усі. Хтось не дуже вміло, а деяких я навіть не могла роздивитися, адже вони так швидко та вміло рухалися. Кожен використовував свій дар. Я била направо та наліво, майже не розбираючи скількох мені вдалося перемогти.                                                                                                                                                       

Аж от до мене підійшов Джейкоб і попросив про допомогу, адже їм потрібен мій дар. В такий момент вони і справді вирішили випробувати нестабільний дар? Яка від мене користь? Я потрібна там, на полі бою. Нехай вони вирішують як впоратися з големами. Моя справа - це павші воїни. Однак якщо я і справді буду корисна, то нехай буде так. Джейк відвів мене до входу в Академію, де був директор Крам, кілька викладачів та одна дівчина. Вона була високою блондинкою зі стальними сірими очима. І зараз дуже уважно спостерігала за мною.                                                                                                    

- Це Мередіт Вінтерс, другокурсниця. - пояснив директор. - Вона має дар, який допомагає їй контролювати големів. Але він ще не достатньо розвинений. - продовжив чоловік, подивившись на Мередіт. - Тому, нам потрібна твоя допомога. Знадобиться твоя мімікрія, адже големів два і нам треба позбутися них якомога швидше.                                                                                                                      

Вони хочуть аби я допомогла їй? Серйозно? Я ж зовсім не вмію контролювати цю силу. І як я тепер буду? Тобто те, що вона свою не розвинула, для них це нормально. Можна було би якось потягнути час, а тоді ця дівчина все зробила. Але ж ні.                                                                                               

- Я не знаю чи впораюся... - прошепотіла я. - Моя магія нестабільна.                                                      

Але звідкись долинув крик і ще один стук. Големів треба перемогти, інакше ми всі поляжемо тут. Я маю це зробити. Але як? Це ж не так просто, як здається на перший погляд. Після наших уроків з Джейком я робила певні успіхи, проте цього не буде достатньо. Я можу зробити все лише гірше. Та часу на роздуми в мене не було.                                                                                                                                   

- В тебе обов'язково все вийде. Я бачив твій прогрес, все буде добре. Аби контролювати големі потрібно мати сильну волю, інакше вони не послухають. А вона в тебе є.- сказав Джейкоб. - Я впевнений в тобі. Головне аби й ти повірила.                                                                                           

- Просто повторюй за мною. - посміхнулась Мередіт. - Це буде досить складно, але ми маємо впоратися.                                                                                                                                                         

- Добре. - сказала я. - Але сили вистачає на двадцять хвилин. Якщо...                                                      

- Доторкнешся ще раз. - сказала Мередіт, протягуючи мені руку. - Не бійся, ми зробимо це разом. А інші доб'ють воїнів.                                                                                                                                                     

До останнього сумніваючись, я все ж прийняла її руку. Ну що ж, хоча б спробую...                                 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍