Філіп Майєр - Син

носом у землю. Побачив ногу індіанця. Учепився в неї зубами… Він ударив мене другою ногою, а тоді — схопив за волосся так, що мало не видер його з голови. Я чекав, що зараз він мене заріже.

Щойно я отямився, побачив просто перед собою жирну червону мармизу індіанця. З його рота тхнуло так, ніби то була яма з лайном. Він приклав ножа до моєї шиї, чітко даючи зрозуміти: або я поводжуся спокійно, або він мене заріже. А тоді, прибравши ніж, міцно-міцно зв’язав мені руки.

Коли він відійшов від мене, я підвів голову, щоб його роздивитись. Це був огрядний, кремезний чолов’яга, схожий радше на негра, ніж на індіанця (індіанці-бо зазвичай були стрункими та легенькими). Ходив він, гордо виставивши груди вперед і наче промовляючи: «Я заберу звідси все, що захочу забрати».

Я вгледів за нашим парканом близько п’ятнадцяти чи двадцяти коней. Індіанці — їх було приблизно стільки ж — стояли поруч, перемовляючись між собою та регочучи. Матері, сестри та брата поблизу не було. Я знічев’я став роздивлятися індіанців: усі вони були оголені до пояса; їхня шкіра була вкрита чудернацькими малюнками, що робило їх, як я подумав, схожими на клоунів.

Кілька індіанців нишпорило в нашому будинку, а ще кілька порпалося в стайні й коморі. Решта стояла біля паркану, за всім цим спостерігаючи. По них зовсім не було видно, що вони щойно вдиралися в чийсь будинок і стріляли. Після такого «блідолиці» зазвичай іще довгий час бувають збудженими й розмовляють так швидко, що й слів не розбереш. А ці індіанці мали такий вигляд, ніби вони повернулися з мирної прогулянки. От тільки той, у кого я стріляв, сидів і конав, привалившись до дерева біля будинку. З рота в нього витікала кривава піна, і груди теж були закривавлені. Можливо, він устиг відскочити вбік, доки я націлювався на нього, і тому не помер миттєво. Індіанці-бо мають таку саму блискавичну реакцію, що й дикі тварини (наприклад, олені). Товариші підстреленого, побачивши, що я вирячився на нього, підбігли до мене з вигуком «Таїбо ну вукупатуї!» (згодом я дізнався, що це означає «Блідолиций, який застрелив нашого воїна!») та вперіщили мене по голові.

Я наче провалився в чорну безодню. А потім мені наснився якийсь чоловік. Він сказав, що судитиме мене за мої гріхи. То, напевно, був Святий Пітер. Але він був дуже й дуже схожий на нашого шкільного вчителя (це коли ми ще жили в Бастропі), який мене ненавидів. Тож я зрозумів, що потраплю простісінько до пекла.

Отямившись, я побачив, що більшість індіанців стоїть, спостерігаючи за тим, що відбувається на землі. Зігнута жіноча нога була здійнята в повітря, я бачив оголені сідниці чоловіка в приспущених шкіряних штанях, який примостився згори. Я зрозумів, що під ним була моя мати, а його ритмічні рухи вказували на те, що він її ґвалтував. За якусь мить чоловік устав, поправивши свої штани. Його місце зайняв наступний. Я зіп’явся на ноги, та враз в очах потемніло, у вухах — оглушливо задзвеніло. І я подумав, що вмираю…

Утім, трохи згодом я знов отямився. І почув тоненькі болісні стогони. Це був голос моєї сестри. Її, поранену, теж ґвалтували…

Я вкотре наче провалився в якусь порожнечу. І подумав, що все це — лише нічне жахіття, а я просто лежу собі в ліжку, сплю. Та недовго я зміг тішити себе такою думкою — незабаром-бо знову повернувся до тями. І побачив свою матір, яка, неспроможна підвестися із землі, намагалася відповзти на животі подалі від індіанців. Я помітив, що з її спини щось стирчить. Це була стріла. А з будинку тим часом доносилися такі звуки, ніби хтось щосили гамселить по клавішах піаніно.

Індіанці випустили в мою матір іще кілька стріл. А вона все повзла… Нарешті один індіанець підійшов до неї й поставив ногу їй між лопаток, притискаючи до землі. А тоді — зібрав у жмут її волосся… її довге, чудове волосся… і вийняв великого ножа. Мати, яка досі не видала жодного звуку, закричала, мов тварина. І я побачив, як іще один індіанець із сокирою в руці наближається до неї…

Досі я, не маючи сили підвестися, вив, мов поранене щеня, і качався по землі. Та потім у моїх вухах знову задзвеніло. І я не міг нічого чути й не побачив загибелі своєї матері… Потім я став роззиратися на всі боки, щоб знайти Мартіна та Ліззі. І побачив їх.

За кілька десятків кроків на траві лежало тіло моєї сестри, з відрізаними грудьми та розпоротим животом, з якого вивалилися кишки. Я знав, що це моя сестра, проте вона більше не була схожою на саму себе. Брат був іще живий. І мене потягли під паркан, де він сидів. Мартін то ридав, то мовчав. Я ж чомусь не міг плакати. Зціпивши зуби, поглянув туди, де вбили мою матір. Її тіло, обтикане стрілами, досі лежало там. А індіанці, не звертаючи на нього уваги, сновигали з будинку надвір і навпаки. Я перевів погляд на брата. Він сидів мовчки та спостерігав за тим, що відбувалося. Раптом я відчув нудоту. І, закашлявшись, став блювати…

— Я думав, вони тебе вбили ударом по голові, — сказав брат, коли мені трохи полегшало. — Ти так довго не повертався до тями.

Голова моя боліла так, ніби мені хтось глибоко встромив ножа межи очі.

— Я думав, тато прийде й устигне врятувати нас, — вів далі Мартін. — Та він іще, мабуть, і не підозрює про те, що тут сталося.

Підліток-індіанець, якому, вочевидь, доручили за нами спостерігати, показав нам ножа, щоб ми замовкли.

— Ліззі в живіт влучила куля, — сказав брат, коли індіанець відійшов на кілька кроків.

Я згадав, як сестра кричала, що її підстрелили. А Мартін сидів, мов пеньок, на місці. Сидів, коли мати відчинила двері, а індіанці вдерлися в будинок. І, маючи в руках заряджену рушницю, жодного разу не вистрелив. Я зібрався сказати йому все, що про нього думаю. Утім, для моєї побитої голови кожне сказане мною слово було, наче удар кувалдою. І тому я промовчав.

— Ти бачив, що вони робили з мамою та Ліззі? — тим часом спитав брат.

— Уривками… — відповів я.

На подвір’ї вже назбиралася чималенька купа всіляких речей, які повиносили з нашого будинку індіанці (я побачив піаніно, порубане сокирою). Найдужче мені хотілося померти чи знову знепритомніти. А мій брат тим часом не зводив погляду з того, що залишилося від нашої сестри…