Соломія Реус - Віддана без любові , Соломія Реус

   На рано прокинулась раніше всіх, попоралась по господарству, та пішла готувати сніданок, бо скоро брати прокинуться, треба їх від сусідки забрати та нагодувати. Зайшла тихо до хати, а тато вже на лаві сидить.

- Доброго ранку тату. Я вже всіх нагодувала, то йду сніданок готувати. Зараз яєць вам із салом на жарю.

- Та добре Данко, добре. Малих від баби Дарки забрати б.

- Я сходжу. От вам сніданок швидко зроблю та побіжу.

- Сама їла щось?

- Молока свіжого випила.

- Е-е-е дитино, що то молоко? Треба добре снідати аби сили були працювати.

- То як повернусь із малими тай з ними і поїм.

- Чуєш, Данко, а що це ти нам з матірʼю про кавалера свого не розказувала? Він старостів лагодити збирається, а ми і не знаєм нічого.

   Дівчина як стояла біля печі, так за неї і вхопилась. Ледь не впала від почутого. Вся почервоніла, дихати важко стало.

- Тату, та що ви кажете таке? Та нема ніяких кавалерів. Які старости?

- Доню, та я не сварю тебе. Достойного хлопця вибрала.

- Якого хлопця, тату? Я нікого не вибирала.

- Та як це так? Андрій Чугуєв вчора зі мною балакав, каже: женитись дядько Тодоре хочу на вашій Данці. Дозвольте старостів до вас відправити? Я ж і не проти.

- Хто?! - дівчині в горлі аж пересохло, сама свій голос не впізнала. В голові закрутилось. Не вірила в те що почула.

- Ну Андрій Чугуєв. А чого ти так дивуєшся?

- Тату, таточку, не треба старостів. Я не піду за нього заміж.

- То як то не підеш? Та ми ж з ним і домовились за все. В неділю наступну будуть у нас.

- Ні, ні. Не піду за нього, а старостів ваших з хати гнатиму!

- Що у вас тут за крики. - на суперечку прокинулась мати. Накинула хустку на плечі і підійшла до столу.

- Чуєш, Маріє, не хоче наша Данка за Чугуєва йти. Каже старостів гнати буду.

- То як то не хоче? Данко, то що з тобою?

   Данка стояла посеред кімнати, очима то на батька, то на мати. В горлі застряг ком. От зараз лише слово мовить, а сльози самі з очей і підуть. Стояла і дивилась на здивованих батьків.

- То що мовчиш? - вела мати далі - що це за вибрики такі? Гарний хлопець із такої достойної сімʼї, а вона не піду! Та люба була б щаслива за нього заміж йти!

- То хай любу і бере, а мене не чіпає! - відрізала дівчина хриплим голосом, а сльози вже градом сипались по щоках.

- Скажеш таке! Та він сам до мене проситися прийшов! А я йому пообіцяв! То що я зараз скажу що передумав? - батько аж почервонів від злості

- Та не хочу я заміж за вашого Чугуєва! - дівчина схлипувала, затулила обличчя руками, худенькі плечі за трусилися від ридання.

- Ану не пискувати батькові! Хочу, не хочу! Що задумала тут хвостом крутити? Дівка на відання! Та це ж людям сміх відмовити такому!

- Мамо, ну не кохаю я його! Не піду за нього!

- А що ти знаєш що таке кохання? - батько аж кулаком гримнув по столу. - придумала вона собі «не кохаю». Будеш жити як в Бога за пазухою, вмить покохаєш! Перед такими як Андрій нема чого носом крутити! І дивись мені, без вибриків.

   Богдана не вірила у почуте. Їй ніби земля з-під ніг пішла. Сльози градом котились з очей. В голові одні питання: «навіщо він так», «за що знущається так надімною», «як заміж йти за того кого не кохаєш»? Повітря катастрофічно не вистачало, вона хапала його таж жадібно І раз за разом схлипувала. Рушила до дверей. Хотілось бігти, тікати куди очі бачать.

- Куди зібралась?! - Данка аж підскочила від татового крику.

- За хлопцями піду.

- За хлопцями йди.

   Вийшла, пішла. Ноги ледве одна за другою переставляла. Не могла повірити, що її батьки так з нею вчинять. Єдину доньку за нелюба заміж віддадуть. На душі так сумно було. Ціла буря емоцій. Розпач, печаль, біль все змішалось в одну велику ненависть. Йшла і знала вже як тільки малих додому приведе, то зразу ж до Андрія піде. «Прибʼю, та дружиною його не буду» - постановила.

   Повернувшись додому мати попросила допомогти з малими, бо мала йти допомагати жінкам після весілля прибирати та посуд мити. Тому план дівчини відклався аж до вечора. День тягнувся нудно й довго. Сама ж Богдана стала чорніше хмари, що от от грім розріже навпіл. Сиділа під хатою на лаві, сперлась до стіни поки хлопці бігали по двору та придумували собі все нові забави. Заздрила вона їм. Такі малі, ще геть нічого не тямлять. Їх ніхто заміж силою не віддасть. Самі собі пару вибирати будуть. І враз їй теж захотілось стати такою маленькою, щоб і весь світ не зміг знайти. Сховатись і бути на самоті. Щоб ніхто і ніколи не турбував. Очі знову стали вологими, цілий ком, що застряг в горлі просився на волю. Так би викричати його. Щоб легше стало. Та чи стало б їй від того легше?

   Заледве дочекавшись вечора та повернення матері, зібралась. Батькам сказала, що йде як завжди в ліс та на ставок. Навіть рушника взяла з собою, який сховала коло хати під кущем. Чим ближче підходила до Андрієвої хати, тим більше боялась. А раптом він не вдома? А що батькам його скаже? То ж сором який щоб дівчина і отак йшла до хлопця до хати!  Та й йому самому що говорити? Як переконати?

   З батьками бачитись не довелось, ще здалеку побачила Андрія на подвірʼї, що крутився біля коня. Підійшла до забору, гукнула.

- Доброго вечора, Андрію. Розмову маю!

- Данко, привіт. - хлопець аж засяяв як узорів її і миттю вже був поруч.

- Скажи мені, що то ти таке задумав із тими старостами? Батькам моїм для чого наговорив? Я не ображаюсь на тебе за те, що назвав дурною. Тільки припини це, прошу тебе.

- Не можу припинити.

- Чому? Для чого ти це робиш? - підступні сльози знову на очі, голос тремтить.

   Андрій бачив, що дівчина засмучена і від цього йому було ще важче. Невже так не любий їй, що аж сама прийшла до нього говорити. І не кричить, не бʼє, а майже благає. Взяв за тоненьку ручку, на диво Данка не відсахнулась, руки не забрала. Поклав долонею собі на груди, на саме серце.