Луїза Пенні - Фатальне благословення, Луїза Пенні

Він любив своїх друзів. — Кей подивилася на Ем, потім на Матінку Бі. — Хлопців вишикували в шеренгу й наказали пригвинтити багнети. — Усі трохи нахилилися вперед. — Остання хвиля хлопців пройшла хвилиною раніше, і їх скосило. Вони чули крики й бачили сіпання частин тіл, які летіли назад в окоп. Настала їхня черга, мого батька та його друзів. Вони чекали наказу. Він знав, що помре. Він знав, що йому залишилося жити кілька хвилин.　

Він знав, що має можливість сказати останнє слово. І знаєте, що кричали ті хлопці, піднімаючись нагору? — Здавалося, світ перестав обертатися, усі лише чекали на відповідь. — Вони хрестилися й кричали: «До біса Папу!».　

Друзі, як один, відсахнулися, вражені тими словами й тією картиною. Кей повернулася до Клари, її ревматичні блакитні очі щось шукали.　

— Чому?　

Клара не розуміла, чому Кей сподівалася, що вона знає. Вона не знала. І їй вистачило мудрості промовчати. Кей опустила голову так, ніби її голова раптом стала занадто важкою, а в тонкій шиї утворилася глибока траншея, що пролягла до потилиці.　

— Час іти, люба. Ти, мабуть, втомилася. — Ем поклала свою ніжну руку на руку Кей, Матінка Бі взяла її за іншу руку, і три літні жінки повільно вийшли з книгарні. Вони вирушили додому до Трьох Сосен.　

— Нам теж час іти. Тебе підвезти? — запитала Мирна у Рут.　

— Ні, я тут до самого кінця. Ви, пацюки, не переймайтеся. Просто залиште мене тут.　

— Свята Рут серед язичників, — підпустив шпильку Ґабрі.　

— Богоматір вічної поезії, — сказав Олів’є. — Ми залишимося з тобою.　

— Жила-була жінка на ім’я Рут… — почав Ґабрі.　

— …У неї був довжелезний зуб, — підхопив Олів’є.　

— Ходімо, ходімо! — Мирна потягла Клару за собою, хоча Кларі було дуже цікаво, що вони придумали для рими до слова «зуб». Губ? Туб? Ні, мабуть, краще, якщо це буде справжнє слово. Бути поетом важче, ніж здається.　

— Мені потрібно швиденько дещо зробити, — сказала Клара. — Це забере лише хвилину.　

— Я візьму автівку й зустріну тебе на вулиці.　

Мирна побігла по машину. Клара зайшла до маленької кав’ярні в «Огілві» і купила паніні та різдвяне печиво. Також вона взяла велику каву, а потім попрямувала до ескалатора.　

Їй було шкода безхатька, через якого вона переступила, щоб потрапити в «Огілві». У неї закрадалася таємна підозра, що якби Бог колись прийшов на землю, він був би жебраком. А що як це був Він? Чи Вона? Без різниці. Якщо це був Бог, Клара мала глибоке, майже духовне відчуття, що вона влипла. Піднімаючись переповненим ескалатором, Клара помітила знайому постать, що спускалася. Сісі де Пуатье. І Сісі побачила її, Клара була в цьому впевнена.　

Сісі де Пуатьє вхопилася за гумовий поручень ескалатора й дивилася на жінку, що ступила на сходинки. Клара Морров. Вдоволена, усміхнена, самовпевнена сільська жителька. Ця жінка завжди оточена друзями, завжди з тим красенем-чоловіком, якого вона виставляє напоказ, ніби те, що вона підчепила одного з монреальських Морров, було чимось більшим за вибрик природи. Клара наближалася з широко розплющеними очима, така щаслива, і Сісі відчувала, як у ній наростає злість.　

Сісі вхопилася за поручень ще міцніше, намагаючись утриматись, щоб не перескочити гладеньку металеву перегородку й не кинутися на Клару. Вона зібрала всю свою лють, утворила з неї ракету і, якби груди її були гарматою, вона, як Ахав[26], вистрілила б у Клару своїм серцем.　

Натомість вона зробила дещо, що здалося їй найкращим.　

Звернувшись до чоловіка, що стояв поруч, вона сказала: «Мені дуже шкода, Дені, що ти вважаєш мистецтво Клари аматорським і банальним. То вона просто марнує свій час?».　

Коли Клара проходила повз, Сісі із задоволенням побачила, як її самовпевнене, зарозуміле, потворне маленьке личко зморщилося. У яблучко! Сісі повернулася до спантеличеного незнайомця поруч із нею й усміхнулася, не особливо переймаючись, чи вважає він її божевільною.　

Клара зійшла з ескалатора наче уві сні. Підлога, здавалося, провалилася, а стіни відступили. «Дихай! Дихай!» — наказувала вона собі, злякавшись, що може насправді померти. Убита словами. Убита Сісі. Так невимушено й так жорстоко. Вона не впізнала　в чоловікові поруч із Сісі Фортена, але ж вона бачила лише його фотографії.　

Аматорське й банальне.　

А потім прийшов біль і полилися сльози. Клара стояла в «Огілві», місці, куди прагнула потрапити все своє життя, і плакала. Ридаючи, вона опустила свої дорогоцінні подарунки на мармурову підлогу і поклала туди паніні, печиво і каву — обережно, як дитина залишає їжу для Санти. Потім вона стала на коліна сама, приносячи останню жертву, крихітну кульку болю.　

Аматорське й банальне. Виправдалися всі її підозри, всі її страхи. Голос, який шепотів їй у темряві, поки Пітер спав, не брехав.　

Її мистецтво було лайном.　

Покупці кружляли навколо неї, але ніхто не пропонував допомоги. Так само, як і вона не допомогла жебраку на вулиці, — Клара усвідомила це. Вона повільно зібрала докупи себе та свої пакунки і проштовхнулася крізь обертові двері.　

Було темно й холодно, її тепла шкіра неочікувано відчула суворі пориви вітру та снігу. Клара зупинилася, щоб дати очам звикнути до темряви.　

Там, під вітриною, на землі все ще лежав безхатько. Підійшовши до нього, вона помітила, що блювота перестала парувати й замерзла. Наблизившись упритул, Клара переконалася, що то стара жінка. Було видно кучеряве сиве волосся й тонкі руки, що притискали зашкарублу ковдру до колін. Клара нахилилася і вдихнула запах. Цього було достатньо, щоб її занудило. Інстинктивно вона відсахнулася, а потім знову наблизилася. Поставивши на землю важкі сумки, вона поклала їжу поруч зі старою.　

— Я принесла вам трохи їжі, — сказала Клара спочатку англійською, а потім французькою. Вона присунула пакет із паніні ближче, а каву підняла догори, сподіваючись, що торбешниця побачить її.　

Але стара не ворухнулася. Клара занепокоїлася. Чи вона взагалі жива? Клара простягнула руку й обережно підняла вкрите брудом підборіддя.　

— З вами все гаразд?　

Чорна від бруду рукавичка підлетіла догори й обхопила зап’ястя Клари. Голова підвелася. Стомлені сльозаві очі зустрілися з очима Клари і затрималися на ній на довгу мить.　

— Мені завжди була до вподоби твоя творчість, Кларо.　

Розділ п'ятий

— Але це нечувано!　

Мирна не хотіла, щоб це прозвучало так, ніби вона сумнівається в подрузі, але своїм «нечувано» вона вже виявила неабияку поблажливість. То було неймовірно. І все ж, незважаючи на чашку чаю і вогонь у каміні, її руки взялися сиротами.　

Вони їхали додому з Монреалю мовчки, слухаючи різдвяний концерт на радіо Сі-Бі-Сі. Наступного ранку Клара рано-вранці