Луїза Пенні - Фатальне благословення, Луїза Пенні

— Так, — погодилася Клара, попиваючи чай і беручи ще одне пісочне печиво у формі зірочки й гадаючи, коли ж вона зможе з чистою совістю почати їсти з вазочок із лакричними ласощами і зацукрованим імбиром, які Мирна розставила довкола.　

— Вона сказала: «Я завжди любила твою творчість, Кларо»? — Клара кивнула. — І це було одразу після того, як Сісі сказала, що твоя творчість… утім, неважливо…　

— Не тільки Сісі, а й Фортен також. Він назвав її аматорською і банальною. Та це не має значення. Богу подобаються мої роботи.　

— І під Богом ти маєш на увазі обліплену лайном торбешницю?　

— Саме так.　

Мирна нахилилася вперед у своєму кріслі-гойдалці. Навколо неї були звичайні стоси книжок, що чекали,　поки їх перевірять і визначать їм ціну. У Клари склалося враження, що вони підводилися на ноги і ходили за Мирною селом. Хай де б вона з’явилася, її оточували книжки, схожі на страшенно громіздкі візитівки.　

Мирна поринула в спогади. Вона теж помітила волоцюжку, але зараз вона мало кого з безхатьків оминала своєю увагою. їй було цікаво, що станеться, якщо коли-небудь вона впізнає одного з них. Роками вона спостерігала пацієнтів психіатричної лікарні в Монреалі, а потім одного дня, не так раптово, як їй хотілося б вважати, з’явилася інструкція. Більшість клієнтів — тобто пацієнтів, які за одну ніч стали клієнтами, — треба було виписати. Мирна, звісно, протестувала, але врешті-решт здалася. І ось вона вже сиділа за своїм пошарпаним столом, а перед нею стояла черга «клієнтів». Вона дивилася їм у вічі й простягала кожному папірець, який брехливо переконував у готовності його власника до самостійного життя, а на додачу — рецепт і молитву.　

Більшість швидко губила свій рецепт і ніколи так і не молилася.　

За винятком хіба Клариної жебрачки.　

«Чи можливо, — розмірковувала Мирна, спостерігаючи за подругою з-понад обідка своєї чашки, — що Клара зустріла Бога на вулиці?» Мирна вірила в Бога і благала, щоб Бог не виявився одним із тих чоловіків або жінок, яких вона зрадила, підписавши їхню виписку. Тож Мирну обтяжувала не лише надмірна вага.　

Клара дивилась у вікно крізь дерев’яні полиці з книжками. Мирна точно знала, що бачить Клара. Вона сиділа в цьому самому кріслі незліченну кількість разів, теж дивилася у вікно і мріяла. Її мрії були　простими. Як Абу Бен Адем Лі Ганта[27], вона завжди мала одну щиру мрію — мрію про мир. І вона знайшла його тут, у цьому простому, забутому богом селі у Східних кантонах. Після десятиліть, витрачених на лікування людей, яким так і не стало краще, після багаторічних споглядань загублених душ, які блукали вулицею, що стала їхнім новим домом, Мирна прагнула бачити інше.　

Вона знала, що бачила Клара. Сільську луку, вкриту шаром снігу завтовшки з фут, криву ковзанку, пару сніговиків і три величезні сосни на дальньому боці, які вночі світилися веселими різнокольоровими різдвяними вогнями — червоними, зеленими та синіми. А на верхівці найвищої з них сяяла блискуча біла зірка, яку було видно на багато миль навколо.　

Клара бачила мир і спокій.　

Мирна встала і підійшла до дров’яної печі посеред книгарні й, узявши старий кавник, налила собі ще одну чашку. Вона подумала, чи не дістати їй маленьку каструльку й підігріти молока для гарячого шоколаду, але вирішила, що ще трохи зарано.　

Біля печі вона поставила крісло-гойдалку, а навпроти — диван, який Пітер знайшов, коли рився в смітнику у Вільямсбурзі. Різдвяна ялинка, яку вони з Біллі Вільямсом притягли з лісу, стояла в кутку і наповнювала крамницю солодким ароматом. Тепер вона була прикрашена, а під нею лежали загорнуті в яскравий папір подарунки. Поруч стояла таця з печивом для всіх, хто зазирав до крамниці. Усюди виднілися вазочки з цукерками, до яких можна було легко дотягнутися.　

— То звідки вона дізналася про твою творчість? — мусила запитати Мирна.　

— А ти як гадаєш? — Кларі було справді цікаво почути думку Мирни. Вони обидві знали, у що вірить Клара.　

Мирна на мить замислилася, тримаючи в руці книжку. їй завжди краще думалося з книжкою в руках. Проте відповіді не було.　

— Я не знаю.　

— Ти впевнена? — недовірливо усміхнулася Клара.　

— Ти теж не знаєш, — відказала Мирна. — Ти хочеш вірити, що це був Бог. Мушу тобі сказати, що людей саджають і за менше.　

— Але не надовго. — Клара перехопила погляд Мирни. — А в що б ти повірила на моєму місці? У те, що Сісі має рацію і мої роботи — лайно? Чи в те, що бездомна жінка — це Бог, а мої твори блискучі?　

— Краще б ти припинила слухати інших і послухала себе.　

— Я пробувала. — Клара засміялася. — О другій годині дня моя творчість здається мені геніальною, а о другій ночі — нікчемною.　

Вона нахилилася вперед так, що її руки майже торкалися рук Мирни. Клара подивилася в теплі очі подруги й сказала дуже тихо:　

— Я вірю, що зустріла Бога.　

Мирна усміхнулася, і в її усмішці не було жодної поблажливості. Якщо Мирна щось і знала, то лише те, що вона нічого не знає.　

— Це книжка Рут? — Клара взяла примірник «Я — СУПЕР». — Можна її купити?　

— Але ж ти купила одну вчора. Ми обидві купили по книжці. Вона навіть підписала їх. Знаєш, здається, я бачила, як вона підписувала кілька книжок Одена теж.　

— Я десь загубила свою. Я візьму цю, і якщо вона підпише Ентоні Гекта[28], то куплю і його.　

Клара розгорнула томик і прочитала навмання:　

Усі діти сумують,

Лише деяким до снаги

Сум подолати.　

Згадай радісні миті.

А краще Купи капелюха, пальто

Чи домашню тваринку.　

У вирі танцю спробуй забути це.　

— Як Рут це вдається? Присягаюся, вона просто стара п’яниця.　

— Про Бога ти подумала так само, — зауважила Мирна.　

— Послухай:　

Твій смуток і твою тугу,

усе, що з тобою сталося

на вечірці тій на галявині,

коли, розпашіла на сонці,

у дім ти зайшла

з повним ротом льодяників,

у сукні новенькій зі стрічкою

та плямою від морозива

і сказала собі у ванній:

«Я нелюба дитина».　

Мирна дивилася у вікно і думала, чи не розлетиться на друзки їхній спокій, такий крихкий і дорогоцінний. Відтоді, як до села приїхала Сісі де Пуатьє, над їхньою маленькою громадою згущувався морок. Вона принесла до Трьох Сосен щось недобре, і якраз