Інгеборг Бахман - Пора серця. Листування

й надто гучне горло. Ця констатація, повір мені, навіває на мене сум так само, як і на Тебе, позаяк я люблю Відень, незважаючи ні на що. Я кажу Тобі це, позаяк хочу остерегти Тебе від певного успіху: він може бути дуже короткочасним, і люди, котрі, як і Ти, вкорінені в меланхолії, мусили б знати, як його оминати.

Але досить добрих порад! Ще одне слово: Ти знаєш, яке важке переживання{87} стоїть за ними.

Про себе можу сповістити небагато. Тепер шість тижнів я житиму на околиці міста, у знайомих у невеличкому будиночку, з вікон якого можна бачити липи. Ніякого вуличного шуму, жодних студентів, які дефілюють туди-сюди, ніяких американців, які переживають «Paris by night»[1], … і друкарська машинка. Я знову переклав кілька віршів Аполлінера, можливо, їх умістить «Меркур»{88}.

За Твоє опікування моїми віршами я дякую Тобі особливо. Я дуже добре пам’ятаю Гайміто фон Додерера — чи не могла б Ти вислати мені його адресу? Чи не матимеш Ти нагоди бачити Гільду Шпіль{89}? Вона вмістила найлюб’язнішу рецензію на мої опубліковані в альманасі вірші — я так радо подякував би їй особисто. Ти не знаєш, чи буває вона коли-небудь у Парижі?

Люба Інґе, я завершую. Я завершую проханням писати мені частіше й регулярніше.

Всього найкращого!

Пауль

20 {90} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 17.7.1951

Відень, 17-го липня 1951 р.

Любий Паулю,

це для мене — велика радість тримати в руках Твого листа, я надіюся, що так ми розпочали розмову, яка для обох нас — пробач, коли, попри все, я припускаю це — напевно дуже важлива. Відповідь, яку Ти даєш на те, що в моїх листах є найінтимнішим, віє на мене безмірним холодом, однак я надто розумію й поважаю Тебе, щоб не дати зародитися гіркоті, і я спробую продовжити там, де Ти з дуже невизначеного і «пошепки кинутого в далину» визначуваного, вилущив те, про що можна вести розмову.

Я, напевно, висловилася дещо неясно, якщо Ти зміг припустити, що я вірю в «уміння-зробити-нескоєним», і сьогодні, цілком у Твоєму сенсі, я за правдиве пригадування. В якомусь куточку серця я, усе-таки, залишилася романтичною; у цьому, мабуть, причина того, що я, нехай і в несвідомій нечесності, хотіла повернути прикрашеним те, від чого свого часу відмовилась, бо воно видалося мені не достатньо красивим.

Перед Твоїми порадами я дещо розгублена; те, що Ти думаєш про подорож до Америки — яка, найімовірніше, і не відбудеться — видається мені дуже важливим, однак я ж не знаю, наскільки Клаус{91} зміг пояснити Тобі її умови — у кожному разі, я не думаю примножувати свій досвід в Америці, моє ставлення до цієї країни надто, напевно, збігається із Твоїм, я не очікую для себе від цього нічого, як тільки нагоди удосконалити свою англійську. Тут мені дали зрозуміти, що на моєму шляху не було б перешкод, якби мої знання мови підійшли після цього «фірмі»{92}, в якій я працюю, — окрім того, підвищення на посаді поліпшило б мою фінансову ситуацію. Саме в цьому мені надзвичайно тут тяжко, і я, властиво, не знаю, чого мені більше боятися: втратити своє місце, бо на це завжди треба зважати, а чи зберегти його за собою. За останній рік життя в Австрії{93} стало набагато тяжчим і безнадійнішим, треба мати дуже багато відваги, щоб день у день звикатися наново. І те, що Ти зачисляєш тепер до моїх успіхів, до яких Ти, — та й сама я тепер, властиво, не меншою мірою — завжди ставився досить скептично, стало для мене дуже сумнівним, так, що я мушу себе запитати, чому мені заздрять. Зрозумій мене правильно, я не хочу себе жаліти, і не хочу жалощів ні від кого — я хочу тільки все з’ясувати. Те, що я висуваю вимоги, можливо, навіть надто високі, я не хочу мати собі за зле, саме це, з усього, у чому Ти мені дорікаєш, відповідає дійсності, а також те, що я нетерпляча і невдоволена, та мій неспокій жене мене, я певна цього, не на шляхи, які ведуть в нікуди. Я вже кілька разів була в ситуації, коли змушена була приймати рішення супроти самої себе, і, можливо, мені доведеться зробити це ще раз, а потім знову й знову робити вибір поміж собою і тим надзвичайно ясним, що завжди мене супроводжувало, поміж людиною, яка себе не обтяжує, шукає комфорту, яка прагне подобатись, і ще багато такого, та поміж тим іншим, чим та заради чого я насправді живу, і від чого, зрештою, не відступлюся ні за що в світі — я можу це висловити лишень так банально.

Відень — більше, напевно, ніж будь-яке інше місце — це ґрунт для двозначностей, тут справді треба остерігатися, щоб духовно не схибити; однак саме тепер стає мені у пригоді, хоча це майже парадоксально, моя унікальна професія (насправді доречніше було б вжити тут вислів «заняття»), яка мені увиразнює, що я маю робити з тим малим часом, який мені залишається, наскільки мушу бути ощадною, і марнотратство без жодного плану, до якого тут час до часу тебе спокушають, редукується, мовби саме собою, до суттєвого та важливого.

Щодо Гільди Шпіль я знаю на цей момент небагато, у квітні вона приїздила до Відня і кілька тижнів тому була, очевидно, ще в Лондоні — про це я дізналася з її інтерв’ю, яке опублікував один німецько-англійський часопис. Адреса її — Місіс Г. Шпіль Мендельсон, 20, Вімбледон Клоус, Лондон ПЗ 20.

Гайміто фон Додерер буде в Австрії ще цілий серпень, сьогодні він їде за місто, однак планує щотижня приїжджати до Відня, переглядати пошту, і тому подібне. Його адреса: Відень VIII, Бухфельдґасе 6.

Я бажаю Тобі всього якнайкращого