Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

5.2

Олександр

Вона стоїть у дверях. Та сама тиша, та сама квартира, але цього разу щось інакше. Я бачу, як вона дивиться навколо — трохи невпевнено, трохи напружено. Але вона прийшла. І це головне.

Я зачиняю двері й підходжу ближче, не зводячи з неї очей. Її запах уже змішався з запахом цієї квартири. М’який, теплий. Вона мені пахне, наче спокій, який мені давно не знайти в будинку, де холод у словах і мовчанні.

Я не хочу говорити зайвого. Вона знає, чого я хочу. Я бачу це у її погляді — тривога поруч із бажанням, боротьба із самою собою. Вона ще не знає, що давно вже програла.

— Я думав про це весь день, — шепочу, торкаючись її волосся.

Її шкіра ніжна, така справжня. І вона стоїть тут, дозволяє мені торкатись, дивиться на мене знизу вгору, і я ловлю себе на думці: я вже залежний від цього погляду. Її очі — як ковток води після довгого дня серед пустелі. Я не мав права так близько підпускати, але все — пізно. Вона вже всередині мого хаосу.

Я нахиляюся і цілую її, не поспішаючи. Не хочу, щоб вона злякалась. Але вона вже не тікає. Навпаки — відповідає, слухає тіло, а не розум. Моя рука ковзає по її талії, і я чую її подих, прискорений і тихий.

Цього разу не буде розмов. Не буде питань. Я не хочу нічого пояснювати — ні собі, ні їй. Я просто забираю її до себе. Підіймаю на руки, не вагаючись. Вона легка, мов тиша, що була в мені до неї.

Коли я кладу її на ліжко, думаю лише одне: якщо існує щось чисте у цьому брудному світі — то це вона. І я не заслуговую її. Але хочу. До болю. До безтями.

Вона під мною — така тиха, така справжня. Її пальці стискають мої плечі, а подих виривається з грудей у такт моєму. Я вдивляюся в її обличчя, запам’ятовую кожен вигин, кожну тінь на її шкірі, ніби це останній раз. Хоча я вже знаю — мені буде мало. Завжди.

Її очі — напівзаплющені, десь на межі сорому й довіри. Вона ще не знає, що творить зі мною. Що ламає мій контроль кожним своїм рухом, кожним тремтінням губ.

Я цілу її шию, ключиці, плечі. Вона тремтить — від задоволення, чи від страху? Може, й те, й інше. Але не зупиняє. Вона обирає мене. Хоча, якби знала… все.

Якби знала, що вдома на мене чекає жінка, з якою ми давно лише сусіди. Якби знала, що ця квартира — тимчасовий світ, вигаданий для нас. Я б хотів, щоб вона не питала. Щоб не копалася в реальності. Щоб не змушувала обирати.

Але вона така чиста, така довірлива… І це робить усе ще гіршим.

Я на мить зупиняюся. Просто лежу поруч, дивлюся на її обличчя. Її рука торкається мого обличчя — несміливо, але ніжно. Я хапаюсь за цю мить, як за останню. Бо знаю — колись вона дізнається. І тоді цей погляд… зникне. Назавжди.

— Ти навіть не уявляєш, що ти зі мною робиш… — шепочу, не розплющуючи очей. Але вона мовчить. Можливо, не почула. Можливо, відчула.

Я хочу залишитися тут, у цій миті. Без обов’язків, без питань, без минулого. Тільки вона. Тільки ми.

Але я знаю — так не буде завжди.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍