Катя Орлова - Боги останньої гори, Катя Орлова

Назустріч вийшов старезний дід — чоловік жінки, й разом вони обережно допомогли хворій влаштуватися на низькому ложі.

— Я ж просила тебе не вставати й не робити різких рухів, — м’яко сказала Мія, поглянувши на поблідлу стару.

— Пробач, Велика Мі-йо… — прошепотіла та, ледве розтуляючи губи. — Мені хотілося зустріти тебе самій…

Шкіра старої, зазвичай мідного відтінку, тепер здавалася майже сірою, вицвілою. Мія розуміюче кивнула, дістала зі своєї поясної сумки медичний сканер і, намагаючись не налякати пацієнтку, навела прилад на її груди. На мить вона зосереджено вдивилася в екран: серце було вкрай ослаблене, ритм порушений, робота органу — нестабільна. Жодна з уцілілих сироваток уже не могла повернути цьому серцю молодість.

«На жаль, час — не те, чим ми можемо керувати», — з гіркотою подумала вона, ховаючи прилад.

— Тихо… тихо… — прошепотіла Мія, вкладаючи стару так, щоб тій було зручніше дихати. — Відпочинь і постарайся не хвилюватись. Я зараз повернуся.

Вона легенько погладила стару по руці та кивнула її чоловікові, безмовно закликаючи його вийти надвір. Дідусь покірно рушив за «богинею». Опинившись у дворі, Мія тихо зачиняла за собою двері й повернулася до нього. Старий тремтів — чи то від вітру, чи то від тривоги.

— Ти казав, що в неї боліло серце вже давно, правда? — обережно запитала Мія.

— Так… — прошепотів він. — Ще багато місяців тому почалося… Але ми вірили, що ти, Велика Мі-йо, зцілиш її, як і інших.

Мія заплющила очі на кілька секунд, підбираючи слова.

— Я зроблю все, щоб їй не було боляче. Приготую настої, дам трави й мазі, щоб їй легше було дихати і спокійніше спати. Але… — вона на мить замовкла. — Є закони, що не підвладні навіть «богам». Коли час людини добігає кінця — ми не можемо його зупинити чи повернути назад. Я зможу полегшити її стан, але не зможу повернути юність серцю, яке прожило стільки років.

Почувши це, старий зсутулився ще більше. В його очах блиснули сльози.

— Ви… ви ж прийшли з неба… Ми думали, що вам підвладне будь-яке життя…

— Багатьом ми можемо допомогти, — серйозно, але м’яко сказала Мія. — Але навіть небесні сили не здатні змінити хід часу. Твоя дружина прожила достойне життя, і зараз я постараюся зробити так, щоб її останні дні минули спокійно й без болю.

— То… її життя справді добігає кінця? — тихо спитав він, зриваючись на хрип.

— Рано чи пізно це трапляється з кожним із нас, — відповіла Мія лагідніше. — Я допоможу вашій Ніні піти гідно. Без мук.

Старий мовчки витер сльози тильною стороною долоні, потім низько схилив голову перед нею:

— Прошу тебе… Тоді зроби так, щоб вона не страждала.

— Я приготую ліки. Хай лежить, не встає без нагальної потреби й не хвилюється через дрібниці. Я навідуватимусь щодня, — сказала Мія, торкнувшись його плеча. — Сьогодні ж принесу настій. Він полегшить дихання і зніме біль у грудях.

— Дякую тобі, Велика Мі-йо. Щиро дякую…

Старий нерішуче ступив назад до дверей — і раптом до них донісся слабкий стогін Ніни. Чоловік квапливо повернувся в дім, а Мія на мить завмерла на порозі, стискаючи в руці сканер.

«Пробач, старенька…» — подумала вона. «У мене немає інструмента, що зможе замінити твоє серце. Все, що лишається, — берегти той час, що тобі ще залишившся...»

Зібравши волю в кулак, вона увійшла слідом і взялася пояснювати хворій, як правильно лежати, коли приймати відвар, і як дихати, щоб було легше. У глибині душі Мія вже знала: її «божественність» у очах цієї пари полягатиме не в чудесному зціленні, а в милосерді — у бажанні допомогти пройти залишок шляху без страждань.

У клопотах із хворими пролетіла вся решта ранку. Мія звільнилася аж після полудня. До того часу у неї самої вже добряче нила спина, але вона намагалася не подавати вигляду — не хотілося руйнувати «божественний» образ.

В одному з домів їй запропонували їжу. І хоч голод вже скрутив її шлунок у вузол, Мія із властивою їй грацією з’їла всього кілька варених качанів маїсу, приправлених духмяними травами, закусуючи місцевим сиром. Двоє п’ятирічних хлопчаків, сини господарів, не зводили очей із білощокої «богині», яка, здається, їсть звичайну їжу… але робить це якось інакше. Їхній батько щось прошепотів, нахилившись до них, і діти одразу ж слухняно опустили очі, взявшись за власний обід.

Коли трапеза завершилась, Мія щиро подякувала господарям за смачну гостину. Чоловік і жінка глибоко вклонилися їй. Вийшовши на вулицю, вона відчула, як сонце, таке подібне до рідного, але більших розмірів, припікає нещадно. Поправивши сумки на плечі, Мія рушила назад, угору — до свого кам’яного дому.

Увійшовши всередину, вона почула звук води — хтось мився у ванній кімнаті. Завдяки одному вцілілому моторчику, Віро зумів облаштувати в «Храмі» повноцінні зручності: він проклав довгу пластикову трубу від гірської річки й під’єднав насос до сонячних панелей, якими вони застелили кам’яну покрівлю. Все було зроблено нишком, аби місцеві не запідозрили, що їхні «боги» теж… користуються туалетом. Але інженерний хист Віро не підвів — все працювало бездоганно, й ніхто з племені навіть не здогадувався.