Агата Крісті - Випробування невинуватістю

Артур Калґарі підсунув стілець ближче.

– Я думав, що щось закінчую, змінюю, скажімо, закінчення написаного розділу. Проте мене змусили відчути, мене змусили побачити, що замість закінчення розділу я його почав. Почав щось зовсім нове. Як на вас, я чітко окреслив ситуацію?

Містер Маршалл повільно кивнув.

– Так, – погодився він, – можна й так сказати. Я таки вважав (і визнаю це), що ви не усвідомлювали всіх наслідків. Однак інакше й бути не могло, бо, звісно, ви не знали передісторії та окремих фактів, крім тих, які зазначено в судових звітах.

– Ні. Тепер я це розумію. Аж надто чітко. – Він підвищив голос і збуджено продовжив. – Вони відчували не полегшення, не вдячність. Це був страх. Страх того, що може відбутися. Правильно?

Маршалл обережно зауважив:

– Гадаю, ви цілком маєте рацію. Зауважте, я це говорю тільки з ваших слів.

– А якщо так, – правив своє Калґарі, – то я не можу повернутися на свою роботу, не виправивши можливе. Я все ще втягнутий у це. Я відповідальний за те, що життя цих усіх людей змінилося. Я не можу просто вмити руки.

Адвокат прокашлявся.

– Докторе Калґарі, це, мабуть, досить дивна позиція…

– Я так не вважаю. Треба брати відповідальність за свої вчинки, і не лише за вчинки, а й за їхні наслідки. Два роки тому я підвіз молодого автостопера. Цим я дав початок певному потоку подій. Не думаю, що мені вдасться залишатися осторонь від цього.

Юрист усе ще хитав головою.

– Так, гаразд, – нетерпиливився Артур Калґарі. – Ви можете називати це дивацтвом, як хочете. Але мої почуття, моя совість усе ще із цим пов’язані. Моїм єдиним бажанням було виправити те, чому я не зміг запобігти. Я не виправив. Я ускладнив ситуацію для людей, які вже й так страждали. Однак я досі чітко не розумію чому.

– Так, – повільно протягнув Маршалл, – ви й не змогли б зрозуміти. Останні півтора року ви були відірвані від цивілізації. Ви не читали щоденних газет, які містили багато інформації про цю сім’ю. Можливо, ви й так не читали б цього, та однаково почули б про них. Факти дуже прості, докторе Калґарі. Їх не засекречено. Свого часу опубліковано. Усе зводиться до простого запитання. Якщо Джек Арґайл не скоював злочину (а за вашими словами, він не міг), то хто це зробив? Це повертає нас до обставин, за яких скоїли злочин. Це трапилося між сьомою та сьомою тридцять вечора дев’ятого листопада в будинку, де покійна перебувала в оточенні лише членів її сім’ї та близьких. Будинок було надійно замкнено, віконниці зачинено, а того, хто прийшов із вулиці, мала впустити місіс Арґайл, або він міг відімкнути двері власним ключем. Тобто це був хтось їй знайомий. У певному сенсі це нагадує справу Борденів у Америці, в якій одного недільного ранку містера Бордена з дружиною вбили сокирою: ніхто нічого не чув у будинку і нікого не бачив біля будинку. Тепер ви зрозуміли, докторе Калґарі, чому членів сім’ї, як ви сказали, радше стурбувала, а не заспокоїла принесена вами новина?

Калґарі повільно промовив:

– Вони б воліли, щоб Джек Арґайл був винен?

– Так, – підтвердив Маршалл, – саме так. Може, висловлюся дещо цинічно, та Джек Арґайл у цій родині був чудовим кандидатом на роль убивці. Проблемна дитина, хлопчик-хуліган, чоловік запальної вдачі. У сімейному колі йому могли та знайшли виправдання. Вони могли оплакувати його, співчувати йому, оголосити одне одному й усьому світові, що насправді то була не його провина, що психологи можуть усе це пояснити. Так, це дуже, дуже зручно.

– А тепер… – Калґарі замовк.

– А тепер, – закінчив Маршалл, – ситуація цілком інша. Зовсім інакша. Можливо, навіть тривожна.

– Звістка, яку я приніс, для вас теж була небажаною, чи не так? – кинув різко Калґарі.

– Мушу визнати, так. Так, мене це засмутило. Справу, яку було успішно закрито, – так, я продовжуватиму використовувати слово «успішно», – тепер знову відкрито.

– Офіційно? – запитав Калґарі. – Тобто поліція справу поновить?

– О, безсумнівно, – запевнив Маршалл. – Джека Арґайла було засуджено на підставі переконливих доказів (присяжні радилися лише чверть години), тобто щодо поліції питання було закрито. А тепер, після оголошення посмертного помилування, справу знову відкрито.

– І поліція провадитиме нове розслідування?

– Майже напевно я б так висловився. Звісно, – додав містер Маршалл, замислено потираючи підборіддя, – сумнівно, що через такий проміжок часу, з огляду на специфічні особливості справи, їм вдасться досягти якогось результату… Особисто я сумнівався б. Вони можуть знати, що хтось у цьому домі винен. Вони можуть навіть мати обґрунтований здогад про те, хто це. Проте знайти переконливі докази буде непросто.

– Розумію, – визнав Калґарі. – Розумію… Саме це вона мала на увазі.

Юрист різко запитав:

– Про кого це ви?

– Про дівчину, – відповів Калґарі. – Естер Арґайл.

– А, так. Юна Естер. Що ж вона? – поцікавився Маршалл.

– Вона говорила про невинуватість. Сказала, що байдуже, хто винен, а хто не винен. Тепер я зрозумів, про що вона…

Маршалл швидко глянув на нього.

– Думаю, мабуть, так.

– Вона говорила про те, що й ви, – додав Артур Калґарі. – Вона мала на увазі, що сім’я знову опиниться під підозрою.

Маршалл перервав його.

– Навряд чи знову, – не погодився він. – Досі ні-хто з них не був під підозрою. Від початку все вказувало на Джека.

Калґарі відмахнувся від цих слів.

– Сім’я опинилася під підозрою, – наполягав він. – І це може тривати досить довго, можливо, завжди. Якщо хтось із сім’ї винен (можливо, вони й самі не знають хто), вони дивитимуться одне на одного й гадатимуть… Так, це найгірше. Вони самі не знають, хто з них…

Запала тиша. Маршалл спокійно вивчав Калґарі поглядом, але мовчав.

– Знаєте, це жахливо… – сказав Калґарі.

На тонкому, чутливому обличчі чоловіка проступили всі його почуття.

– Так, це жахливо… Жити рік за роком, не знаючи правди, дивлячись одне на одного. Можливо, підозра вразить навіть їхні стосунки з людьми. Знищена любов, утрачена довіра…

Маршалл прочистив горло.

– А ви не надто перебільшуєте?

– Ні, – заперечив Калґарі. – Я так не думаю. Пробачте мені, містере Маршалл, однак я це бачу чіткіше, ніж ви. Бачте, я спроможний уявити, що це означатиме.

І знову мовчання.

– Це означатиме, – продовжив Калґарі, – що страждатимуть невинуваті. А невинуваті не мають страждати. Тільки винуватець. Саме тому я не можу зняти із себе відповідальність. Я не можу піти, сказавши: «Я вчинив правильно, зробив усе, що міг, послужив на благо правосуддя», тому що, бачте, те, що я зробив, не послужило на користь правосуддя. Це не допомогло викрити