Тесс Геррітсен - Асистент

стояти перед столом для розтинів, хоч би що там відбувалося. Ніхто не здогадувався, яких зусиль їй коштувало отак незворушно заходити в цю будівлю. Вона знала, що чоловіки вважають її безстрашною Джейн Ріццолі, сучкою зі сталевими ядрами. Але сидячи у своїй машині на парковці за відділом медичної експертизи, вона не почувалася ані безстрашною, ані сталевою.

Тієї ночі вона погано спала. До її снів — уперше за кілька тижнів — знову прокрався Воррен Гойт. Прокинулася мокра від поту, з болем у старих ранах.

Тепер вона подивилася на пошрамовані долоні — і раптом відчула бажання завести двигун і поїхати геть, щоб за всяку ціну уникнути випробування, яке чекало на неї всередині. Вона могла не брати участі в усьому цьому. Врешті-решт, убивство сталося в Ньютоні — не на її території. Однак Джейн Ріццолі ніколи не була боягузкою, і тепер гордість не дозволила б їй відступити.

Вона вийшла з машини, рвучко захряснувши дверцята, і переступила поріг будівлі.

До секційної зали увійшла останньою. Інші троє кивнули їй, коротко привітавши. Корсак нап’яв широчезний медичний халат і шапочку. В сіточці для волосся він скидався на огрядну домогосподарку.

— Я щось пропустила? — запитала Ріццолі, теж вдягаючи халат, щоб на одяг, бува, щось не бризнуло.

— Нічого. Ми тут почали говорити про скотч.

Аутопсію проводила доктор Мора Айлс. Рік тому, коли вона стала судмедекспертом у штаті Массачусетс, відділ убивств охрестив її Королевою Покійників. Сам доктор Тірні переманив її в Бостон із прекрасної посади в Каліфорнійському університеті. Незабаром бостонська преса також почала називати її Королевою Покійників. На перше судове засідання вона прийшла вся в чорному, як ґотеса. І поки піднімалася сходинками будівлі суду, журналісти не випускали з об’єктивів королівську поставу цієї жінки із надзвичайно блідим обличчям, на якому підмальовані червоною помадою губи виділялися кривавою раною. Чорне, як вороняче крило, пряме волосся Мори спадало до плечей, а над чолом було підстрижене. Розповідаючи про результати медичної експертизи, вона трималася незворушно. Під час судового засідання її ніщо не могло вивести з рівноваги. Адвокат намагався фліртувати й лестити, а потім, впавши у відчай, вдався до прямої агресії, але доктор Айлс відповідала на його запитання бездоганно логічно, і з обличчя її не сходила усмішка Мони Лізи. Преса була в захваті від неї. Адвокати перед нею тремтіли. А копам з відділу вбивств ця жінка, яка обрала життя в товаристві трупів, здавалася моторошною і разом із тим чарівною.

Доктор Айлс керувала аутопсією незворушно, як завжди. Так само індиферентно поводився її асистент Йошима, розкладаючи інструменти й налаштовуючи світло. І Мора Айлс, і асистент дивилися на тіло Річарда Їґера з холодною цікавістю науковців.

Закляклий труп, який Ріццолі бачила вчора, устиг розм’якнути. З доктора Їґера зірвали скотч, зняли труси і змили майже всю кров. Він лежав, розкинувши по боках набряклі руки — від трупних плям і тугих пут вони побуряковіли, і шкіра ніби перетворилася на суцільний синець. Однак усі дивилися не на руки, а на перерізане горло.

— Coup de grâce[4], — сказала Айлс, вимірюючи рану. — Чотирнадцять сантиметрів.

— Дивно, що рана здається не надто глибокою, — зауважив Корсак.

— Це тому, що розтинали за лініями Ланґера[5]. Шкіра стягується по краях, а насправді рана глибша, ніж здається.

— Шпатель для язика? — запропонував Йошима.

— Дякую.

Айлс обережно ввела в рану заокруглену дерев’яну лопатку, пробурмотівши собі під ніс: «Скажіть “а”…»

— Та що ви таке робите? — не зрозумів Корсак.

— Вимірюю глибину рани. Близько п’яти сантиметрів.

У збільшувальне скло доктор зазирнула у відкриту червону рану.

— Перерізано ліву сонну артерію та яремну вену. Розсічено трахею. Судячи з рівня розтину трахеї — якраз під щитовидним хрящем, — жертву тягнули за шию. — Вона подивилася на двох детективів. — Убивця точно націленим ударом розітнув шию, тримаючи жертву за голову.

— Страта, — сказав Корсак.

Ріццолі пригадала, як в ультрафіолетовому світлі «Краймскопа» блиснуло пасмо волосся, що приліпилося до закривавленої стіни. Волосся доктора Їґера, шматок його скальпу, відрізаний лезом…

— Яке лезо використовували? — запитала вона.

Айлс із відповіддю не квапилася.

— Скотч, — сказала натомість вона Йошимі.

— Стрічки уже наготовані, он там.

— Я з’єднаю краї, а ви допоможіть із клейкою стрічкою.

Корсак нервово розсміявся, збагнувши її задум.

— Ви хочете склеїти йому шию скотчем?

Айлс іронічно поглянула на нього.

— Думаєте, краще суперклеєм?

— Це щоб голова трималася? — не вгавав Корсак.

— Та ви що, детективе, на скотчі навіть ваша голова не триматиметься.

Айлс подивилася в збільшувальне скло і кивнула.

— Добре, Йошимо, тепер я бачу.

— Що ви бачите? — запитав Корсак.

— Чарівну силу скотчу. Детективе Ріццолі, ви запитували, яке лезо використовували.

— Тільки не кажіть, що скальпель.

— Ні, не скальпель. Погляньте.

— Це серейторне лезо[6].

— З першого погляду справді так здається.

Ріццолі помітила спокійний виклик в очах Айлс.

— Але тут щось інше?

— Ріжуча кромка не серейторна, бо інший край рани абсолютно рівний. Ці зазубрини — лише на третині довжини рани, бачите? Не по всій довжині. Оці розриви утворилися тоді, коли витягали лезо. Убивця увігнав ніж у шкіру під лівою щелепою і повів його до передньої частини горла, закінчивши стінкою трахеї. Зазубрини з’явилися тоді, коли він зробив що хотів і трохи повернув ніж, витягаючи його.

— То від чого вони утворилися по краях?

— Явно не від кінчика ножа. На цьому ножі серейторна заточка нижче — вона й спричинила зазубрини, коли ніж витягували. — Айлс поглянула на Ріццолі. — Використовувався ніж для виживання, як у «Рембо». З таким ножем міг би вийти на полювання мисливець.

«Мисливець». Ріццолі поглянула на масивні м’язисті плечі Річарда Їґера і подумала: «Цей чоловік був не з тих, хто мав себе за легку здобич».

— Що ж, дозвольте й мені дещо прояснити, — сказав Корсак. — Оцей загиблий, доктор Бодібілдер, дивиться, як убивця, блін, дістає ніж, наче у фільмі «Рембо»? Просто сидить і дивиться, як йому перерізають горлянку?

— У нього були зв’язані руки і ноги, — зауважила Айлс.

— Та нехай його спеленали, як Тутанхамона! Будь-яка нормальна людина несамовито пручалася б.

— Правильно, — сказала Ріццолі. — Навіть якщо руки й ноги зв’язані, все одно можна було б відштовхнути вбивцю ногами чи навіть ударити головою, а він просто сидів, прихилившись до