Світлана Литвиненко - Приховані гріхи, Світлана Литвиненко

-Звичайно, а по-іншому і бути не може,- відверто відповіла Емілія присівши за стіл, що стояв у кухні під вікном,- а ще Каміла Романівна виписала мені чек на отримання авансу.

-Це, мабуть, найприємніше,- подруга поставила на стіл пиріг, а потім і чай по чашках розлила,- бо найбільше, що мені подобається у цьому будинку та те, що умови праці хороші й платять вчасно і дуже добре. Я цю роботу ціню й іншої не хочу.

-Так, у цьому плюс,- Емілія спробувала пиріг,- дуже смачно. Ти справжній шеф-кухар.

-За похвалу дякую, а от про шеф-кухаря це ти перебільшила, я просто кухарка. Аби була б шефом то в ресторані працювала, але я не хочу. Бо там метушня, а тут спокійно  і головне мене все влаштовує,- Неля відпила чай присівши поруч з подругою.

-Я впевнена, що з часом теж буду думати так, як ти.  Працюючи у школі про таку зарплатню, яку мені платитимуть тут годі і мріти. Єдине, що мене засмучує, що я буду займатися зовсім не тим про що мріяла. Школа, класна кімната, гурт учнів…

-І купа нервових зривів,- додала Неля усміхнувшись від своїх думок.- Коли переїдеш до нас?

-Та завтра вже і переїду. А зараз мені вже пора повертатися додому. Треба увечері встигнути валізи зібрати та у квартирі трохи прибратися, а ще заплатити хазяйці наперед за квартиру.

-Ну, тоді поспіши. Я можу попросити Дмитра тебе відвести, це водій…, а також він друг мого чоловіка тому мені не відмовить…

-Ні, Неля не потрібно,- відразу заперечила Емілія,- мені якось незручно…

-А чого тут соромитися…

-Неля, будь ласка, не наполягай. Я зателефоную в службу таксі, а ще краще піду на зупинку міського транспорту. Ти ж сама говорила, що автобуси у цю місцевість ходять регулярно. Дякую тобі, що роботу підігнала і що пригостила.

-Була рада допомогти,- кивнула задоволено головою Неля.- Так ти впевнена, що…

-Цілком.

   Емілія вийшла із будинку та швидким кроком пройшла через подвір’я. Охоронець нічого у неї не став ні запитувати, ні говорити, а тільки вказав рукою на металеву хвіртку через яку вона може вийти. Опинившись на вулиці Емілія подивилася по сторонах широкої дороги яка вела у місто. Згадала де саме знаходиться зупинка автобуса про яку говорила Неля й пішла до неї. Її думки були різними й про розкіш, і про Софійку і про Камілу Романівну ну і звісно про Ігоря… тобто про Ігоря Олександровича. Це ж треба такому збігу. Ну що ж, іноді життя нам готує сюрпризи. Тільки треба вчитися сприймати ці сюрпризи спокійно без паніки й не втрачати голову, не втрачати здатність логічно мислити, не піддаватися емоціям та… грішним думкам.

  Розмірковуючи над усім цим Емілія відразу і не помітила автомобіля оливкового кольору який зупинився біля неї.

-Сідайте до салону і я вас підвезу. Нам по дорозі, бо мені теж у місто потрібно,- почула вона голос Ігоря і різко зупинилася не наважуючись повернутися у його бік…