Світлана Литвиненко - Приховані гріхи, Світлана Литвиненко

Розділ 6

  Ігор відчинив пасажирські дверцята і чекав коли вона все ж таки сяде до салону його автомобіля. Натомість Емілія стояла нерухомо, бо не знала як має зараз себе поводити. А потім подумала, що тут немає нічого такого надприродного від чого варто відмовлятися та перейматися. Звичайна ввічливість з боку чоловіка на якого вона буде працювати. Емілія глибоко вдихнула-видихнула, зібралася з думками.

 -Довго будете ще стояти?- почула запитання від Ігоря, який не міг ніяк збагнути чого вона очікує.

-Я… дякую,- Емілія все-таки наважилася сісти до салону,- я могла б і автобусом доїхати. Для мене це не проблема.

-Аби я не їхав у місто, то поїхали би автобусом,- Ігор зрушив з місця та прикрутив магнітолу, бо хотів поговорити з нею.- Як вам Софійка?

-Хороша, мила дівчинка. Любить малювати, а от…

-Навчатися зовсім не хоче,- додав Ігор,- та я впевнений, що ви її підтягнете у цьому плані. Хотів у вас запитати..

-Запитуйте,- Емілія намагалася на нього не дивитися усім серцем бажаючи, щоб він не помітив зацікавленість ним з її боку.

  І звідки у неї оця зацікавленість з’явилася до нього? Як соромно, їй, заміжній жінці думати про іншого чоловіка. Як соромно… не допустимо…

-Чому ви вибрали саме цю професію, тобто професію вчителя?

-А… ви про це хотіли запитати… У мене батьки вчителями працюють, тітка теж, та й бабуся вчителькою була і тому…

-Одним словом сімейна традиція. А насправді чим би ви хотіли займатися?- продовжував цікавитися Ігор непомітно спостерігаючи за нею.

-Та вчителем і хотіла бути. Правда, мріяла здобути вищу освіту та якось не склалося,- Емілія трохи розслабилася у його присутності, завдяки такій ненапруженій розмові.

-Ніколи не пізно продовжити навчання. Скажіть, як  давно ви одружені?- Ігор різко перейшов на іншу тему.

-Три роки,- коротко відповіла Емілія переконуючи себе, що це звичайне питання і тут немає ніякого прихованого змісту,- дякую вам, що ви тоді мене врятували…

-Ви мені вже дякували,- всміхнуся Ігор.- Намагаєтеся ухилитися від розмови про своє сімейне життя? Не хочете, щоб я вам ставив подібні запитання? Але це непроста цікавість, я повинен знати хто буде займатися вихованням моєї доньки.

-Ви можете ознайомитися з моїм резюме,- поспішила додати Емілія.

-Я вже ознайомився, моя дружина мені давала почитати, показувала. Запитувала мене чи я схвалюю,- Ігор зупинився на світлофорі в’їхавши у місто,- я звісно що схвалив, у мене не було причин заперечувати. Але мені хотілося дізнатися про вас більше як про особистість. Наприклад чи любите ви ходити до театру, у музеї, перевагу якій художній літературі віддаєте. Чи є у вас діти? Вибачте, якщо ці запитання вас занадто можливо дратують…

-Ні, зовсім ні,- заперечила Емілія все ж розхвилювавшись,- я залюбки відповів на всі ваші запитання. Я повністю з вами згодна, ви як батько повинні знати кого найняли на роботу для виховання своєї донечки. Дітей у нас немає. Але я зі своїм чоловіком обов’язково плануємо їх мати. У театри на вистави нам немає коли ходити, часу на це просто не вистачає. А читаю я в основному те, що стосується навчальних програм, а ще, про наукові дослідження, бо мій чоловік вчений. Зараз він очолює експедицію яка вирушила до Антарктиди.

-Відчувається у вашому голосі гордість.

-Так, я пишаюся своїм чоловік,- Емілія зробила акцент на своєму, ніби нагадала сама собі що вона заміжня і повинна думати тільки про Олега, а не про інших.

-Кажіть вашу адресу, підвезу вас прямо до вашого будинку. А завтра я за вами пришлю машину, щоб вас забрали. Бо якщо я правильно зрозумів Камілу, то спочатку ви будете жити у нашому будинку.

-Так. Та коли мій чоловік повернеться з експедиції, тоді я буду їздити до вас щодня…

  Згодом Емілія зайшла до квартири, зачинила двері й притулилася до них спиною. Вона намагалася заспокоїтися, утихомирити емоції хвилювання, незрозумілості, стурбованості які так спонтанно виникли у присутності іншого чоловіка, одруженого чоловіка.

-І чому я на нього так реагую?- запитала сама у себе роззуваючись.- Таке відчуття, що в мене ніколи ніяких стосунків не було, що я взагалі ще незаймана. Звідки взялася така реакція на цього… Ігоря Олександровича. Треба думати про свого коханого чоловіка, а не про чужого.

  Емілія помила руки та пройшла до вітальні продовжуючи розмірковувати над тим що з нею зараз відбувалося. Та головне, чому це відбувалося. Чого їй не вистачає у стосунках зі своїм чоловіком що її почало тягнути до іншого? Вона кохає Олега, вона його дружина. Між ними нормальні сексуальні стосунки. А може вона тільки в цьому себе переконує, бо хоче, щоб так було, а те що є насправді не хоче визнавати. І ось, воно те справжнє бажання, яке навіть неусвідомлене нею дає про себе знати. Емілія присіла у крісло, відхилившись на його спинку та заплющила очі віддаючись повністю своїм думкам.

  Коли вона тільки-но познайомилася з Олегом він теж викликав у неї бажання зацікавленості, бажання спілкування та бажання близькості. Але насамперед їй було цікаво дізнатися про нього більше як про людину. А до Ігоря вона відчуває насамперед сильний сексуальний потяг, а потім вже зацікавленість його особистістю. Саме так, у присутності Ігоря вона відчуває пристрасне збудження викликане ним. Вона його хоче. Хоче йому віддатися, хоче з ним близькості.

-Яка я безсоромна,- зробила висновок у голос,- я заміжня жінка, а бажаю близькості з іншим чоловіком з яким ще добре і не знайома. Думаю про зраду. Я повинна опанувати себе, повинна позбутися цього бажання… і в цілому повинна припинити розмовляти сама з собою.

  Заграв смартфон і це телефонував Олег. Емілія навіть зраділа, що саме зараз він їй зателефонував. Відтепер вона буде думати тільки про нього, про свого чоловіка і нізащо йому не зрадить. Спокутує перед ним свою провину, про те що дозволила собі думати про іншого. Не переступить межу порядності й не підпаде під вплив непристойних бажань, такого солодкого, манливого… гріха. Твердо вирішила, що так і буде. Але чи зможе вона протистояти чарам спокуси забороненої пристрасті?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍