Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

― Стара карга, ось що, ― відповідає Гнат і намагається завести машину. ― Швидко просікла, що тебе немає в її колекції. 

Автомобіль, після деяких зусиль все ж таки заводиться і, тихо бурчачи, виїжджає на дорогу.

― Я вже втомилася питати й повторювати питання не буду, ― відкидаюсь на спинку сидіння. Серце все ще калатає в грудях, наче хоче встрибнути. Й дихання виривається рваними поштовхами. ― Я маю право знати, хто хотів мене вбити! Чому ви всі уникаєте відповіді?

Гнат вагається, думає довго. Руки на кермі стискаються до побілілих кісточок. Ми майже повземо по трасі. Здається, темрява й сніг наче густий кисіль, тягучий, ніби болото. Не випускає машину, засмоктує назад, на виворіт. 

― Її звати ... Звали Параскева… Відьма Параскева… ― неохоче починає. ― Приблизно рік тому вона роздобула десь ритуал, який міг подарувати їй молодість. Для цього треба було переселитися в інше тіло, молоде. 

Вдивляюсь в обличчя Гната. На його щоках грають жовна. А руки ще міцніше чіпляються в кермо.

― Вибір, з незрозумілих причин, впав на Лілю, яку вона й заманила у Виворітні. Але Данко вчасно встиг втрутитися. Ліля, як бачиш, жива, у своєму тілі, а Параска мертва... Була…

Мимоволі згадую переляканий шепіт Лілі: “Ти ж убив її…” Чомусь у той момент я пропустила повз вуха ці слова. Лиш зараз до мене доходить їх суть і жахлива реальність. 

Починає колотити, волосся на моїй голові стає дибки від жаху.

― Він убив її?  

― І мав на це повне право як голова громади.. Вона порушила закон і понесла справедливе покарання.

─ Але ж… Як же… Суд… Слідство, ─ лепечу. 

Й сама розумію, яку маячню мелю. Ну яке слідство, який суд. З приводу чого? Відьми, ритуалу, переселення душ?

― На вивороті свій суд, і своє слідство…

Бажання сперечатись відразу зникає. Я взагалі не розумію, що таке цей виворот і з чим його їдять. Головне знаю ― якби не він, якби не Данко і Гнат, я уже була б мертва, як решта дівчат. І всі б повірили, що наклала на себе руки.

― Але якщо… якщо її більше нема, тоді хто ж мною керував?

─ А ось тут і починаються загадки, ─ кидає на мене швидкий, уважний погляд. ─ Ходити крізь дзеркала могла лише відьма Параскева, а вона, як відомо, була останньою представницею дзеркальних відьом і нікому дар не передала. 

─ А навчитися ходити крізь дзеркала можна? 

─ Якщо немає таланту, чи тобі його сама відьма при смерті не передала, то ні. Це ж не біологія, фізика… або де ти там навчаєшся.

Миттєво спалахую, як сірник. Це він навмисне, чи що?

– Хімія. Я майбутній хімік. І щоб ти знав, у ній теж важливий талант. Якщо інтелект на рівні ліхтарного стовпа, ─ подумки додаю: “як у тебе”. ─ То зубріння не допоможе.

У цей момент машина знову виляє на пустельній дорозі. Я перериваюся на півслові й клацаю зубами, ледь не прикусивши язика. Запитально дивлюся на водія, не розуміючи, що на нього найшло. У відповідь мене нагороджують похмурим поглядом.

― Набридла твоя балаканина, ― бурчить і вмикає радіо.

Можна подумати я насолоджувалась розмовою.

― Нам ще довго їхати? ― все ж не стримавшись, через кілька хвилин порушую мовчання.

Навіть не вірю, що відповість. Але Гнат несподівано промовляє:

― Вже ні. Ми перетнули межу і тепер на нашому боці, незабаром до міста дістанемося. Тобі нічого бояться, у нашому вимірі вона тебе не зможе дістати. Якщо, звісно, тобі вистачить розуму не дивитись в дзеркала деякий час…

Пирхаю, але не огризаюсь. З такими сперечатись ― псувати собі карму. Головне, що скоро я опинюся в рідних стінах і забуду про цю подію, як про поганий сон. 

Знову замовкаю. Розслаблено прикриваю очі й уявляю, що лежу у своєму теплому затишному ліжечку. Завтра неділя можна повалятися до обіду. Вимкну телефон, засуну у вуха беруші, і нічого і нікого не чутиму, а якщо Наталка повернеться раніше, то відкриє своїм ключем.

З солодких мрій вириває відчуття, що машина зупиняється. 

― Приїхали! ― оголошує Гнат. 

Озираюсь, зніяковіло кліпаю сонними очима, тру повіки, але все одно не розумію, де ми.

― Ти куди мене привіз? ─ голос після сну трохи хриплуватий і невпевнений.

― Додому, ― гмикає.

Знову озираюсь навколо, але місце, де зупинився автомобіль, все одно не впізнаю.

─ Це не мій будинок.

─ Правильно. Це мій, ─ смикає куточком губ. ─ Ти на годинник дивилася? Зараз пів на четверту ранку. Хто тебе в гуртожитку пустить? Чи на лавці зібралася ночувати?

― Та краще вже в парку на лавці, ніж з таким грубіяном, як ти, ― хочу відповісти, але вчасно прикушую язик. Ні, не краще. Після пробіжки лісом і крижаного запливу відігрітися не вдається досі. Гнат менше зло за ночівлю на вулиці. А він з легкістю за будь-яке криве слівце мене може відправити спати в найближчий парк на лавочку. 

Виходжу з машини, мерзлякувато обхоплюю себе руками. Після теплого салону морозець здається особливо лютим.

― Дякую, ― видавлюю широку посмішку у відповідь ― я ж ввічлива дівчинка. 

І подумки зловтішаюся, побачивши, як від здивування брови чоловіки підскакують аж до самого волосся. 

― Ідемо вже, ― бурчить, і, плямкнувши сигналізацією, підштовхує до дверей під'їзду.