Калашнікова Лідія - Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія

Вже розклавши та розвісивши речі, я згадала, що не залишила ніяких розпоряджень для наших слуг. Дядько теж мав їх, але досить мало, а я досі, ще з часів нашої заможності, звикла віддавати накази, а не робити щось сама.

Мейбел, така потрібна нашій родині, особливо мені…Де вона зараз? Чи не образилась на те, що я просто пішла, не лишивши ніяких розпоряджень, не наказавши їй, що робити далі?

Ситуація стала зрозумілою пізніше, коли до моєї нової кімнати прийшла дядькова служниця та сказала, що він чекає на мене у їдальні.

Саме тоді я згадала, що не їла нічого із вчорашнього вечора. Просто не мала на це часу. Дивно, але організм досі не подав жодного сигналу.

Тепер мені доводилося носити траур.

І ще одне. Схоже, доведеться відкласти весілля із Генрі. Дивно, та тепер, коли була можливість за власним бажанням відмінити його, мені таке й на думку не спадало.

Я чекала побачити за вечерею Джесіку, але її не було. За столом сидів лише дядько, таємниче та трохи суворо позираючи на мене.

-Ваша сестра погано почувається, тому їй понесли вечерю до кімнати – сказав він – Власне, я б не кликав її за стіл, бо хотів поговорити тільки з вами.

-Зі мною? – промимрила я. Дядьків погляд, та сувора, надто серйозна атмосфера давили на мене. Не допомагав навіть надто приємний запах їжі.

-Так, із вами. Треба вирішити, що робити далі із тим, що ви отримаєте у спадок від батьків.

Світ померк в моїх очах. Я подумала про редакцію.

Нещасна газета «Таймз»! Після скандальної батькової смерті мати як-не-як, та тримала її в руках. Щоправда, я не знала, як саме це в неї виходило.

-Ваш посаг – почав дядько – Що саме мати збиралася давати за вами панові Блумбергу?

-Я…не знаю. Вона їздила до лихваря, щоб позичити грошей.

-Знаю, але є одна дуже серйозна проблема, Сузан. Фіцпатрік мав борги. Величезні. Про деякі він вам не повідомляв, я сам дізнався лише вчора, коли мені віддали ваші документи.

Борги. Я поглянула на їжу на столі. Вона виглядала смачною та була досить гарно викладена на тарілці. Така бездоганність пригнічувала мене.

-Ваше весілля із паном Блумбергом остаточно з’ясоване? – допитувався дядько – Воно точно відбудеться?

-Так – відповіла я – Ми вже дали згоду. Вірніше…я її дала. Генрі поїхав у справах по роботі, та скоро має повернутися.

Дядько прямо дивився на мене, і я дивувалась тому, яким рішучим і водночас сумним він зараз виглядав. У ті часи, коли ми бачились, він не бував таким.

-Думаю, весілля доведеться відкласти – завершила я. І знову здивувалась, тільки тепер тому, що вже не говорю про остаточну відміну осоружного шлюбу.

Дядько похитав головою.

-Навряд чи. Це весілля допоможе вам розрахуватись із боргами, бо, як я зрозумів, ваша мати дуже сподівалась на це.

Звісно. Іншого виходу у нас не було.

-Його не можна відкладати, – продовжив дядько - бо кожен кредит, взятий Фіцпатріком, а тепер ще й вашою матір’ю, передбачає відсотки. І вони вже й так завеликі.

Моя голова пішла обертом. Я майже нічого не знала про кредити, але розуміла, що наші справи кепські. Родина Піллзів на межі катастрофи.

-Ох…Так. Я вийду заміж за Генрі, це вже остаточно вирішено.

Мій огидний, непривабливий наречений…Така вже моя доля, залишається терпіти, й робити це до кінця своїх днів…

-Гаразд. Тільки ще одне. Газета не перейде вам у спадок.

-Чому? – я запитала це машинально, бо в моїй голові відразу відмінусувалась одна проблема.

-Бо я її викупив. Ще два роки тому. Тоді Фіцпатрік її продав мені, щоб розрахуватись із боргами.

Дядько сказав це сухо. У його голосі чулося роздратування.

Так от чому мати отримувала так мало і майже не бувала в редакції! Нічого собі скарб Генрі отримає зі мною!

Ну, але ми обоє в пастці. Для нього привілей - мати за дружину таку, як я, а для мене будуть привілеєм його гроші.

Будинок батьків ми вирішили поки не чіпати. Не варто позбавляти Генрі усього, чим він міг би розпорядитися. Мені лишалося тільки готуватися до весілля й чекати приїзду нареченого.

Наступні дні я приймала співчуття. Приходила Саллі, і ми разом поплакали. Це вперше, коли я справді відчула себе нещасною та покинутою, як розписала це моя подруга. Навіть Арнольд Белл навідав мене, щоправда, наступного дня, розминувшись зі своєю так званою пасією.

Весільна сукня вже була готова, я змирилась і майже запевнила саму себе, що Генрі стане порятунком для нашої родини. Ніхто не змушував справді кохати його чи відповідати взаємністю на хтиві бажання, як казала мати. Все, що вимагалося – зробитися місіс Блумберг.

Місяць проминув, та мій наречений ніяк не давав про себе знати. Я не мала великого бажання отримувати від нього листи, та все ж, хоча б заради годиться, він мав би їх писати.

Про приїзд Генрі повідомила Саллі. Вона заскочила до мене, наче вихор, та, сяючи від щастя, розповіла, що пан Блумберг щойно переступив поріг свого будинку. Отже, скоро він, як і водиться нормальному нареченому, навідає мене, адже до весілля залишалось декілька днів.

Саллі багато торохтіла про містера Блумберга, згадуючи його величезний будинок. Скоро її подрузі випаде чудова можливість розпоряджатися у цій справжній лицарській фортеці!

Так, справді, подумала я. Останні роки були важкими для нашої родини, ми багато у чому собі відмовляли. Але дружина Генрі Блумберга отримає все. І слуги, і прекрасні сукні з вишуканими капелюшками й прикрасами, дорогі парфуми – все це зовсім скоро стане моїм. І вперше за увесь час, що пройшов із дня сватання, моє серце зайшлося від радості.

Саллі пішла, і я відправилась нагору, до своєї кімнати, щоб причепуритися перед візитом нареченого. Він залишив мене не надто люб’язною, тому міг і пошкодувати про своє сватання. Треба запевнити його, що все зроблено правильно, та весілля має відбутися якнайшвидше.

Тільки б він не надумав перенести його через загибель матері! Ні, треба якнайкраще пояснити, що місіс Піллз нічого не хотіла так сильно, як швидкого та вдалого заміжжя старшої доньки.