Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

більше його роздратувати. Я відчував, як закипає батьків гнів, урешті він втрачав контроль над собою, хапав мене однією рукою за шию, а другою жмакав папір і натирав ним моє обличчя, доки з носа не починала юшити кров… Або коли ми грали у шахи, і батько так погано ходив, що мені заледве вдавалося поставити собі мат. Мало який вечір не закінчувався ліщиновими різками, котрі батько міняв щонеділі, бо старі висихали і ставали занадто легкими і недостатньо гнучкими. Моя спина до кінця життя залишиться смугастою, як сільський кіт.

Тепер Блум ніяково відводить погляд і тупиться у багнюку із поваги до щирості Еміля. Він починає здогадуватися, до чого веде його співрозмовник.

— Ісаку, розумієш тепер, як мені печуть старі шрами, коли доводиться вдягати сорочку Сесіла?

Блум відповідає густим рум’янцем і підставляє обличчя вітру, щоби той обвіяв палаючі щоки. Каже:

— Ти, мабуть, здогадуєшся, чому це питання постало саме зараз.

— Бо невдовзі будуть виконані умови нашого договору.

— Принаймні, частково. Я зробив, як ти просив,— розіслав запити щодо походження Тюко Сетона. Довелося зачекати, бо зимова пошта так само ненадійна, як і будь-якої іншої пори. Та ось нарешті надійшла відповідь…

Емілеві не терпиться, у погляді спалахує вогник надії, настільки щирий, що Блум збивається з пантелику.

— І?

— Згідно зі старим паспортом, Сетон уперше перетнув міську митницю Каттрумпстуллен 1779 року і відплив на південь того ж року. Про його повернення так і не вдалося нічого знайти, архів, як завжди,— трясовина. Наскільки я зрозумів, Сетон не приєднався ні до якої парафії.

— А звідки приїхав?

— Із Сакснеса. Якщо мене не підводить географія, це село із церквою в парафії Гелльбу. Це у бік Берґслаґену.

Вінґе дістає з кишені годинник, водночас роблячи од­нією ногою крок уперед.

Блум хитає головою.

— Мушу визнати, що не зовсім розумію, яка тобі користь із цього знання. Наскільки нам відомо, Сетон досі у Стокгольмі. Усі міські митниці попереджені. Якщо він відповідає твоєму опису, то вважай, що його ім’я написане в нього на чолі.

— Ісаку, коли ти востаннє стояв перед шлагбаумом митниці? Не часто я зустрічав митника, який би не був п’яний чи не грав би в карти. Та ще рідше я бачив таких, для яких справи поліції важливіші за свої власні. Я зробив усе, що міг, аби викрити схованку Сетона. Він або ховає­ться краще, ніж я можу уявити, або давно виїхав. Грошей у Сетона залишилося небагато, і куди ще податися бідному чолов’язі, як не до родичів, котрі годуватимуть його за обов’язком?

— Чи варта та соломинка такої далекої подорожі?

— Я тобі ще з минулого року торочу одне й те ж: ти недооцінюєш цього чоловіка і не розумієш, на що він здатний. Ти не бачив на власні очі безпомічного Еріка Тре-Русура з пробуреним черепом або захляпану кров’ю кришталеву люстру у спальні молодят. Не знаєш, як пахнуть квіти на братній могилі, не був свідком того, як Сетон чужими руками встромляє лезо ножа у живе тіло. Якщо ми не знайдемо його першими, далі буде тільки гірше, у цьому немає жодних сумнівів. Якби нам із Жаном-­Мішелем виділили трохи більше допомоги, все було б інакше. Вкотре прошу тебе надати цій справі пріоритет!

Блум хитає головою.

— Це неможливо. Із тих же причин, що й раніше. Довкола сиротинця на Горнсберґеті крутилися зграї меценатів. Якщо стане відомо, що його засновника підозрюють у таких речах, можновладці зажадають голову Ульгольма на таці. Інша річ, якби в тебе були докази чи нагода затримати і допитати Сетона. Але оголосити його в розшук я аж ніяк не можу.

— Сподіваюся, мені не доведеться повторювати це попередження. Із жахом уявляю, що може замислити цей чоловік. Сетон особливо жорстокий із найбільш незахищеними. Якимось чином втирається до них у довіру, і якщо його підпустити достатньо близько, кусає в найчутливіше місце, наче змія. Мені треба йти…

Спантеличений Блум лише безпорадно розводить руками. За Емілем уже і сліду нема, а над порожнім подві­р’ям сіється тихий дощ.

— Хай йому грець, Привид Індебету таки вселився в тебе!..

5.

Маленька цятка в кутику ока, тонка тінь, що ледь колишеться в розігрітому сонцем повітрі.

Еміль заплющує очі і впізнає постать навіть у темряві.

— Дай мені спокій. Тебе нема, ти — марево, виткане зі спогадів. Одна чарка бренвіну — і ти втопився би, як кошеня. Я вже давно би випив, якби ціна не була надто високою.

Сесіл в уяві Еміля не такий, яким був торік, не висох­лий напівмрець, якого роздирає постійний кашель. Еміль бачить брата таким, яким запам’ятав в останні спільні ро­ки: взірцевим студентом, що приїхав до батьків на вихідні, у розквіті сил і з великим майбутнім попереду. Найрідніший брат, що почав перетворюватися на чужинця.

— Усе це плоди твоїх зусиль. Ти наче шанкр, виразка на геніталіях, що її навіть смерть не змогла очистити від гною. Якби ти не попросив Жана-Мішеля про допомогу, нічого цього не сталося б. Але ж ні — тобі до зарізу потрібна була його поміч. Ти дав йому завдання, а коли тебе не стало, Жан-Мішель знайшов найкраще рішення, на яке був здатний. А що ще йому було робити? Ти ж сам показав йому, як діяти в незрозумілих ситуаціях. Ти знайшов собі помічника, Жан-Мішель учинив так само. Його вибір виявився невдалим. Я не звинувачую Жана-Мішеля, це ж я його підвів. Він бажає лише добра, однак цього не достатньо. Загинули сотні дітей.

Погода знову змінюється, мабуть, вітер з архіпелагу несе зі сходу грозу. Еміль раптом здригається, рвучко підхоп­люється на ноги і заходиться розтирати долонями плечі.

— Їду на північ. Блум знайшов місце народження Сетона. Уявлення не маю, що принесе ця подорож, тож побажай мені успіху. Більше все одно нічим зайнятись, а Стокгольм мені остогид. Ніяк не збагну, як ти міг погодитися тут працювати.

Еміль переглядає свої скромні пожитки, дістає саквояж.

— Жану-Мішелю досі не дає спокою та дівчина — Анна Стіна. Її ніде немає. Треба цю справу нарешті якось вирішити…

Еміль без розбору кидає до саквояжу все, що знайшов, а в ній усе одно залишається вільне місце.

— Без сумніву, це своєрідна любов. Не заздрю Жану-Мішелю. Якщо вона відмовила йому колись, то чому не зробить цього ще раз? Жан-Мішель завдав їй страшного горя, а пожежа спотворила його обличчя, якщо зовнішність має якесь значення.

Еміль скрушно хитає головою.

— Я Жану-Мішелю нічого не винен. Він не має права очікувати від мене ще більше допомоги. Коли настане пора, просто дозволю йому виконати власну частину справи. Цього досить, опісля кожен із нас буде вільний іти своїм шляхом.

У тиші цокає золотий кишеньковий годинник Сесіла. Еміль пригадує, який вигляд мав його брат, коли логічні міркування наштовхувалися на емоційні аргументи: обурений і водночас співчутливий.

Спогад будить лють, голос зривається. Промовляючи, Еміль дивиться на себе у дзеркало — так простіше. Відображенням у склі запросто міг би бути брат, настільки Еміль і Сесіл були схожі.

— Усі завжди хотіли, щоби я був таким, як ти. І лише зараз, коли так і сталося, я зрозумів, як мало значить схвалення інших.