Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Місце зустрічі — закуток у кварталі між будинком Ґрілля та площею Бренда-Томтен. Широкий дах ховає від людського ока і захищає від вітру та опадів. У цьому кварталі близько сотні будинків, до дому Індебету рукою кинути, та все ж ніхто сюди не навідується просто так. Чи то Блум зарано прийшов, чи Вінґе таки запізнюється, але доводиться чекати; кишеньковий годинник Ісак здав у заклад, а стрілки на циферблаті церкви Святого Миколая надто нечіткі, хай би як він жмурився та приглядався. Земля розмерзлася, снігова ковдра розтанула й оголила сміття, котре ні­хто не спромігся позамітати восени. Щоби розігнати кров у задубілих ступнях, Блум тупає ногами, збродилий перегній чвакає і захляпує шкарпетки — от і зігрівся. Ось наближається Вінґе, тож Ісак припиняє спроби відчистити ноги. До всього ще й голова розболілася.

— Емілю, знаю, що ти вже давно на ногах. Юганссон вважає, що доречно було би привітати тебе з успішною роботою, проте є й такі, що спалили би тебе, як відьму, якби ти помилився.

Дивний він чоловік, цей Еміль Вінґе. Схожість із Сесілом вже не обмежується рисами обличчя. Іноді він демонструє манери, які Ісак Блум добре пам’ятає з перших років служби в поліції, коли познайомився з братом Еміля. У такі миті Ісаку дедалі важче розмежовувати братів, доводиться постійно зосереджуватися на тому, щоби не пов’язувати Еміля зі спогадами про Сесіла. Часом здає­ться, наче Еміль уже й розмовляє, як брат, і ходить так само — заклавши руки за спину. А буває й навпаки, тоді Еміль більше подіб­ний на метушливого студента-­невдаху, який минулої осені увірвався до кабінету Блума і верз якісь несусвітні речі.

Ховаючись від вітру, Вінґе стає поруч із Блумом, а той ховає руки в кишенях плаща.

— Блуме, із тобою все гаразд?

— А ти хіба не чув? Академію розпустили. Ці ідіоти дали Ройтергольму привід, котрий той ні за що би не впустив.

— Що сталося?

— Навесні минулого року помер старий Ферсен і звільнив сьоме крісло. На заміну вибрали Сільверстольпе, який, користуючись нагодою підлеститися до режиму, обізвав покійного короля деспотом. Той феєрверк завершився потужним відбоєм: бідоласі мало не інкримінували образу величності, а всю Академію звинуватили в антимонархічній діяльності і відправили на пенсію. Сільверстольпе мусив покинути придворну службу і опинився без даху над головою. Русенстайна було знято з посади секретаря, але в останню хвилину він урятував себе, заявивши, що був таємним інформатором принца.

— Хто так побивається через чуже нещастя, той і сам щось від цього втратив.

— Твоя правда, Емілю. Там у мене все було залагодже­но. Хіба ж я через свої вірші, натхнені Леопольдом, не удостоївся більшої честі, ніж він сам? Позаминулого року я отримав від Академії подвійну премію — двічі по два­дцять шість дукатів. Минулого року — премію імені Лунд­блада, п’ятдесят талярів прямісінько в гаманець. А це не абищо для того, хто ледве зводить кінці з кінцями, пра­цюю­чи, як якийсь кріпак, в управлінні поліції. А що тепер? Житиму, наче пес. Дідько би їх побрав!

Вінґе плескає долонями по плечах, аби розігріти кров. Хоч Еміль і тверезий, проте пиятика залишила на ньому довічні сліди.

— А що нового в домі Індебету?

— Цирк на дроті. У кожному кутку шпигуни режиму. На днях запідозрили одного вчителя італійської мови — начебто він збирався звести герцога зі світу. Сам Едман віддав наказ Ульгольму власноруч затримати цього чоловіка і вивезти за кордон. Здавалося б, суцільна дурня; чолов’яга такий сумирний, що мухи не скривдить, а випустить у вікно. Але ж ні! Той осел Ульгольм помилився дверима і напав на ошелешеного фінського офіцера, вирвавши його з обійм коханки. І аж коли нещасний італієць висунув носа зі свого покою і ввічливо запитав, чим може стати у пригоді, непорозуміння стало очевидним. Йому віддячили за ввічливість, схопивши і запакувавши на перший-ліпший корабель до Ріміні. Без судового розгляду, звісно ж, та й навіщо він, якщо є сваволя режиму? Фіна підвищили у званні, щоби загладити провину. Зловживання владою вже сидить народу в печінках, повір мені.

— Може, і так.

Еміль Вінґе знизує худими плечима. Цей жест не виказує ані здивування, ані особливого зацікавлення. Блум відкашлюється і змінює тему, подумки картаючи себе за те, що роздратування через ситуацію у країні загалом і свою особисту зокрема зіпсувало промову, що він готував увесь ранок. Ісак копирсається у кишені плаща і нарешті дістає звідти, що шукав.

— Та не все так печально. Маю для тебе квиток до театру, і то неабиякий — прем’єра. «Пробачений батько» в Арсеналі, остання субота травня. Перша п’єса письменника була дуже успішною, тож очікування чималі. Що скажеш? Тобі би не завадило відволіктись від усіх цих жахіть і калюж крові. Прошу тебе, склади мені товариство. У нас, звісно ж, ложа, тому не доведеться штовхатися ліктями із простолюдинами.

Вінґе змірює Блума холодним поглядом.

— Звідки така щедрість, Ісаку? Це на тебе не схоже. Та й мене не особливо цікавлять такі речі, як театр.

Блум зітхає, зовсім не дивуючись, що сподівання на більш теплу відповідь не справдились, і повертає квиток до кишені.

— Зізнаюся чесно: коли ти прийшов до мене минулої осені, мені аж ніяк не хотілося проявляти милосердя. Гадаю, ти не дорікатимеш мені за це. Відтоді ти показав, наскільки цінний для поліції. Допомагав нам у великих і дрібних справах, яких було так багато, що я вже навіть усе не пригадаю. Полювання за зниклими квитанціями Руута, тіло у замкненій кімнаті. Усі, хто колись мав справу з такими речами, знають, що в убивстві жінки завжди винен її чоловік. Це настільки ж точно, як і те, що в церкві рано чи пізно заспівають «амінь». Але ти довів, що із цього правила бувають винятки, і якби не ти, то бідолашному чолов’язі відрубали би голову, а вбивця залишився би на волі. Без твоєї участі Фанеєльмський прес, що потрапив до рук шахраїв, і досі карбував би фальшиві монети.

— Гадаю, ці лестощі, як і квиток, мають свою причину.

Блум піднімає руки, ніби здаючись.

— Емілю, ти рідкісна птаха, і якщо захочеш, у тебе буде велике майбутнє в поліції. Зважаючи на твої подвиги, навіть неприязнь Ульгольма до Сесіла не стане тобі на за­ваді.

Вінґе не любить дивитися в очі, та все ж пронизує Блума гострим поглядом, а тоді знову втуплюється у багно під ногами.

— Ти знаєш мою відповідь.

Блум різко видихає, із кожної ніздрі здіймаються клуби пари.

— Та знаю, знаю. Але якби не запитав ще раз, то зробив би всім ведмежу послугу.

Вінґе зітхає. Вигляд у нього втомлений і мерзлякуватий. Еміль видається молодшим за свій вік, хоча життя його вже добряче пошарпало. Заради чарки він зараз готовий на все.

— Щоразу, коли батько отримував листа про черговий успіх Сесіла, спершу тішився, бігав по сходах і розмахував папірцем. Укотре дійсність підтверджувала правильність його поглядів на те, як треба виховувати нащадків. Це був наче лавровий вінець на голові генія, якого батько власноруч виліпив. Та потім він згадував про мене, а я, як і зазвичай, сидів за партою в кутку, закутий у невидимі кайдани дитинства. Батько ставав позаду і через моє плече розглядав чорнильні плями на папері — завдання, які я начебто не розумів і робив неправильно, щоби