Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

Аустерліц продовжив розмову більш-менш з того самого місця, на якому вона колись перервалася. Післяобідній час, сказав Аустерліц, він провів за тим, щоб як слід роздивитися Great Eastern, у якому невдовзі мав відбутися капітальний ремонт, насамперед його цікавив масонський храм, який на зламі століть був вбудований директорами залізничної компанії в щойно споруджений і розкішно облаштований готель. Власне, сказав він, я вже давно покинув свої архітектурні студії, але часом знову впадаю в старі звички, хоча зараз я вже не роблю жодних записів чи шкіців, а тільки з подивом розглядаю дивовижні, сконструйовані нами речі. Не інакше було й сьогодні, коли він проходив попри Great Eastern і, скорившись раптовому пориву, зайшов до фойє, де йому було надано надзвичайно приязний прийом з боку, як потім з’ясувалося, виконавчого директора, такого собі португальця на ім’я Перейра. Незважаючи на моє, безперечно, небуденне прохання, сказав Аустерліц, та мою несподівану з’яву. Перейра, вів далі Аустерліц, провів мене широкими сходами на другий поверх і відчинив великим ключем портал, через який можна було увійти до храму, що мав вигляд зали, оздобленої мармуровими плитами піщаного кольору та червоним марокканським оніксом, з підлогою, викладеною чорно-білими квадратами, і склепінчастою стелею, у центрі якої єдина золота небесна зоря ширила свої промені крізь темні хмари, що оточували її зусібіч. Потім разом із Перейрою я обійшов увесь готель, який стояв уже здебільшого порожнім, ми проминули залу ресторану на триста гостей під високим скляним склепінням, курильний салон і більярдну, анфілади кімнат і сходові майданчики аж до останнього п’ятого поверху, де раніше було декілька їдалень, спустилися на перший і другий підвальні поверхи, що донедавна були холодним лабіринтом, який використовували для

зберігання райнського вина, бордо і шампанського, для виготовлення випічки, лік якої йшов на тисячі, для чищення овочів, для розбирання червоного м’яса та білого м’яса птиці. Сам лише рибний підвал, де лежали цілі гори окунів, судаків, камбал, морських язиків і вугрів, розкладених на стільницях, вирізаних із чорного шиферу, які постійно поливалися свіжою водою, був, за словами Перейри, окремим невеличким царством мертвих, сказав Аустерліц, і якби вже не було надто пізно, він охоче обійшов би зі мною весь готель ще раз. Особливо йому хотілося показати мені храм, а в ньому — орнаментальну картину, намальовану золотом, на якій було зображено триповерховий ковчег, що плив над веселкою, і до якого якраз повертався голуб із зеленою гілочкою в дзьобі.

Хоч як дивно, сказав Аустерліц, але сьогодні по обіді, коли він стояв із Перейрою перед цим гарним мотивом, йому пригадалися наші бельгійські зустрічі, які вже так давно залишилися в минулому, а ще він подумав, що невдовзі для його власної історії, на яку Аустерліц натрапив лише останніми роками, йому буде потрібен слухач, і саме такий, яким свого часу був я в Антверпені, Льєжі та Зеебрюґґе. І в тому, що він натрапив на мене саме тут, у барі готелю Great Eastern, куди не заходив ще жодного разу в житті, всупереч будь-якій статистичній імовірності, була якась дивовижна, буквально невідворотна внутрішня логіка. Вимовивши ці слова, Аустерліц замовк і якийсь час, як мені здавалося, дивився в далеку далечінь. З часу мого дитинства і юності, врешті провадив він далі, знову перевівши погляд на мене, я не знав, хто я насправді такий. Із сьогоднішньої перспективи я, природно, розумію, що вже саме моє ім’я і той факт, що до моїх п’ятнадцяти років воно залишалося для мене невідомим, мусило вивести мене на слід власного походження, проте останнім часом мені стало зрозуміло, що якась вища сила, яка підпорядковувала собі мої розумові здібності чи навіть перевершувала їх і гніздилася десь у моєму мозку, з великою доскіпливістю постійно оберігала мене від власної таємниці, систематично утримуючи від висновків, які напрошувалися самі собою, і виходячи з яких, я мав би взятись за відповідні пошуки. Нелегко було здолати власну скутість і ще важче викласти тепер усі обставини в більш-менш правильній послідовності. Я виріс, — так одного вечора почав свою оповідь Аустерліц у барі готелю Great Eastern, — у невеликому провінційному містечку Бала, в Уельсі, у домі пастора-кальвініста й колишнього місіонера, якого звали Емір Еліас і який був одружений з одною боязкою жінкою з англійської родини. Я не любив згадувати час, проведений у цьому нещасливому домі, який стояв самотою на невеликому пагорбі майже за межами містечка і був надто великий для двох дорослих і однієї дитини. На верхньому поверсі було багато кімнат, які роками лишалися замкнені на ключ. Аж до сьогодні я іноді снив про те, як відчиняються одні з цих замкнених дверей і я ступаю через поріг у приязніший і не такий чужий світ. Але навіть серед незачинених кімнат деякі також не використовувалися. Умебльовані вони були дуже скромно: одне ліжко або скриня, фіранки, запнуті навіть удень, так що там завжди все було занурене в сутінки, від чого я швидко втрачав відчуття самосвідомості. З найперших днів у Бала я майже нічого більше не пригадую, окрім того, що мені дуже боліло, коли мене раптом стали називати іншим іменем, і як то було жахливо — опинитися без власних речей і бути змушеним ходити в коротких англійських штанях, у гольфах, які постійно сповзали, у майці, що виглядала як рибальська сітка, і в благенькій сорочці мишачого кольору. Я ще пам’ятаю, що у своєму вузькому ліжку в будинку пастора я годинами лежав без сну, намагаючись уявити собі обличчя тих, кого я покинув, як мені здавалося, з власної провини; і лише тоді, коли мене починала діймати втома й у темряві вже заплющувалися повіки, на якусь неймовірно коротку мить я бачив матір, яка схилялася до мене, або батька, як він, посміхаючись, одягав свого капелюха. Тож після таких заспокійливих видив іще важчим було для мене прокидатися вдосвіта наступного ранку й знов усвідомлювати, що починається ще один день, і я не вдома, а десь дуже далеко, у своєрідній в’язниці. Лише нещодавно я усвідомив, як мене пригнічувало те, що за весь час мого перебування в домі подружжя Еліасів у них ніколи не відчиняли вікна, і, можливо, саме тому, багато років потому одного недільного дня, коли якось улітку я проходив повз якийсь будинок, усі вікна якого були відчинені навстіж, мене охопило цілковито незбагненне почуття вивільнення із самого себе. Розмірковуючи над цим