Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

присів навпроти мене. Він був високим, трохи зависоким для стільця, якого собі обрав. Його ноги були занадто довгі, тому на високо здійнятих колінах руки не могли комфортно покоїтись. У результаті він був схожий на неоковирний крендель із веснянкуватим обличчям і нечепурною рудою стрижкою, як у першокласника. Він, напевно, був трохи незграбний скрізь, куди б не пішов, але це була приваблива незграбність. Лікті й коліна і, незважаючи на них, настільки яскраве обличчя, що воно захоплює кожного, наче про­жектор. Це було моє перше справжнє враження про нього.

— Що тут насправді трапилося? — запитав він. — Якщо ти не проти розповісти.

— Я не впевнена, — відповіла я.

Це здавалося занадто безглуздим, аби я зважилася сказати про це вголос.

Я відчула Кіплінґа.

Цієї миті зайшов Саймон.

— О, ти прокинулася. І ти вже познайомилася з моїм норовливим племінником, — сказав він і поглянув на Себастьяна з докором.

— І я б зробив це знову, — сказав Себастьян, демонстративно підводячись, — заради Кіплінґа.

— Я впевнений у цьому, — сказав Саймон, — але наступного разу тобі знадобиться краще виправдання. Хворі бабусі викликають забагато запитань. Ми повинні бути обережними, щоби не привертати до себе такої уваги.

— Що ти розповів їм? — запитав Себастьян.

— Тільки те, що ти заговорив їм зуби, — відповів Саймон. — Те, що ти дуже неслухняний хлопчисько, який ­повернеться до школи вже завтра, і те, що вся сім’я, включно з твоєю абсо­лютно здоровою бабусею, засмучена твоєю поведінкою.

— Завтра? — розгублено перепитав Себастьян.

— Будь вдячний, що я не відправлю тебе сьогодні ввечері.

Він обернувся до мене, і вираз його обличчя змінився із суворого на благальний та обнадійливий:

— Тепер щодо Кіплінґа. Розкажи мені.

Я глибоко вдихнула, насолоджуючись відсутністю болю в моїх легенях. Чи цим займався й мій батько? Це й була робота?

— Він страждає, — сказала я.

Обличчя Саймона спохмурніло. Я намагалася уявити, що на моєму місці зробив би батько з цим болем. Я уявила, як він з голкою в руці йде до Кіплінґа, шепоче гри­фону, щоб той не турбувався, що наступні декілька миттєвостей будуть дивними, але після цього муки й біль зникнуть назавжди.

А потім —

Ні, це неправильно.

— Йому потрібне знеболювальне, — сказала я. — Йому потрібні поживні речовини. Поставте йому крапельницю, якщо він не їсть. Зробіть рентген, МРТ, аналізи крові та калу. Лікуйте все, що виявите.

Слова здавалися малозначущими й недолугими, так наче вони були вуграми в моєму шлунку й мені треба було їх чимшвидше виплюнути, перш ніж вони мене вкусять. Я навіть не глянула на Саймона чи Себастьяна, допоки не договорила, допоки не виплеснула на килим останні ослизлі склади. Коли я нарешті подивилася на них, я майже очікувала побачити огиду.

Коли ж я уздріла полегшення, мені самій аж покра­щало.

— Тож це виліковне, — сказав Саймон. — Зрештою, йому можна допомогти.

— Йому може поліпшати, — сказала я. Вугри.

— Ти зможеш допомогти? — запитав Саймон. — Від… Що ти пропонуєш?

— Я все ще навчаюся в старшій школі, — сказала я.

Саймон замовк на якусь мить.

— Звісно, — сказав він, — у такому разі мені слід шукати іншого лікаря. — Він задоволено кивнув. — Я гадаю, мені є чим зайнятись. — Він розвернувся й вийшов з кім­нати.

Себастьян іще якусь мить дивився на мене, а потім пішов за своїм дядьком. Їхні приглушені голоси доносилися з коридору. З великим зусиллям я підвелася й підкралася до відчинених дверей послухати.

— Дозволь мені залишитися хоча б на ще одну ніч, — говорив Себастьян, — щоби побути з ним.

— Йому потрібен відпочинок, — сказав Саймон, — коли він одужає, у тебе буде стільки часу, скільки захочеш. Можливо, ми зберемо всю родину разом, щоби відсвяткувати.

— Але…

— Ніяких але, — сказав Саймон, — ти вже викликав достатньо підозр своїми діями. Хвора бабуся… Серйозно.

Я виглянула в коридор. Себастьян понурив голову. Здавалося, він збирався кудись піти, але щось утримало його.

— А якщо вона помиляється? — запитав він. — А якщо йому не полегшає?

Вугри, вугри, вугри.

— Ти не повинен про таке думати, — промовив Саймон надто швидко. — Він сильний. Він обов’язково ­одужає. А тим часом ми повинні продовжувати жити, так наче ­нічого й не трапилося. Це єдиний шлях, аби вберегти його.

— Ми могли б захистити його краще, якби не все оце тримання в секреті, — сказав Себастьян різким від розчарування голосом.

— Ти засмучений, — зауважив Саймон, — Кіплінґ ба­гато значить для всіх нас. Ми зробимо все, що від нас залежить.

Себастьян ще мить дивився на свого дядька, а потім попрямував до кімнати, де вони мене залишили. Я прокрала­ся назад до дивана і знову вляглася. Коли він повернувся, в його очах усе ще палахтів гнів, але, перевівши подих, він заспокоївся і присів на стілець.

— Ти ж бо розумієш, він не домашня тваринка, — сказав Себастьян. — Він не належить нам. Він міг би покинути нас будь-якої миті, але він обрав нас. Усі ці століття він довіряв нам. Із ним усе буде добре?

Я розуміла, що мене не вистачить на ще одного вугра, тому я безпорадно кивнула, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби переконати його.

— А ти? — запитав він за мить. — Ти в нормі?

Коли я поглянула в ці блакитні очі й не побачила нічого, окрім співчуття, щось усередині мене обірвалося.

Я не плакала, коли помер мій батько. Ні на поминках, ні в будь-який з інших днів. Плач просто ніколи не приходив до мене. Але зараз, тут, у цьому незнайомому місці, раптом нізвідки вирвались ридання. І зупинити їх було годі, тож мені нічого іншого не зоставалося, окрім як сидіти і плакати, і почуватися зніченою, безпорадною дурепою. Я навіть не могла точно сказати, у чому була причина того плачу: мій батько, це дивне і прекрасне створіння в кімнаті поруч, чи несправедливість цього всього, чи нескінченно повторюване чому, чому, чому.

— Бувало і краще, — сказала я, витираючи очі, коли найгірша хвиля плачу пройшла.

Себастьян усе ще дивився на мене і, на моє здивування, він не гидився моїм шмаркатим виглядом.

— Може, вийдемо на свіже повітря? — запитав він.

Навколо садиби було безліч прогулянкових доріжок. Себастьян провів мене повз розарій і трав’яне поле, призначене для якоїсь гри, про яку я ніколи не чула. Поки ми йшли, він жваво ділився уривками з історії — це крило було добудоване в 1836 році,