Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що тут насправді трапилося? — запитав він. — Якщо ти не проти розповісти.
— Я не впевнена, — відповіла я.
Це здавалося занадто безглуздим, аби я зважилася сказати про це вголос.
Я відчула Кіплінґа.
Цієї миті зайшов Саймон.
— О, ти прокинулася. І ти вже познайомилася з моїм норовливим племінником, — сказав він і поглянув на Себастьяна з докором.
— І я б зробив це знову, — сказав Себастьян, демонстративно підводячись, — заради Кіплінґа.
— Я впевнений у цьому, — сказав Саймон, — але наступного разу тобі знадобиться краще виправдання. Хворі бабусі викликають забагато запитань. Ми повинні бути обережними, щоби не привертати до себе такої уваги.
— Що ти розповів їм? — запитав Себастьян.
— Тільки те, що ти заговорив їм зуби, — відповів Саймон. — Те, що ти дуже неслухняний хлопчисько, який повернеться до школи вже завтра, і те, що вся сім’я, включно з твоєю абсолютно здоровою бабусею, засмучена твоєю поведінкою.
— Завтра? — розгублено перепитав Себастьян.
— Будь вдячний, що я не відправлю тебе сьогодні ввечері.
Він обернувся до мене, і вираз його обличчя змінився із суворого на благальний та обнадійливий:
— Тепер щодо Кіплінґа. Розкажи мені.
Я глибоко вдихнула, насолоджуючись відсутністю болю в моїх легенях. Чи цим займався й мій батько? Це й була робота?
— Він страждає, — сказала я.
Обличчя Саймона спохмурніло. Я намагалася уявити, що на моєму місці зробив би батько з цим болем. Я уявила, як він з голкою в руці йде до Кіплінґа, шепоче грифону, щоб той не турбувався, що наступні декілька миттєвостей будуть дивними, але після цього муки й біль зникнуть назавжди.
А потім —
Ні, це неправильно.
— Йому потрібне знеболювальне, — сказала я. — Йому потрібні поживні речовини. Поставте йому крапельницю, якщо він не їсть. Зробіть рентген, МРТ, аналізи крові та калу. Лікуйте все, що виявите.
Слова здавалися малозначущими й недолугими, так наче вони були вуграми в моєму шлунку й мені треба було їх чимшвидше виплюнути, перш ніж вони мене вкусять. Я навіть не глянула на Саймона чи Себастьяна, допоки не договорила, допоки не виплеснула на килим останні ослизлі склади. Коли я нарешті подивилася на них, я майже очікувала побачити огиду.
Коли ж я уздріла полегшення, мені самій аж покращало.
— Тож це виліковне, — сказав Саймон. — Зрештою, йому можна допомогти.
— Йому може поліпшати, — сказала я. Вугри.
— Ти зможеш допомогти? — запитав Саймон. — Від… Що ти пропонуєш?
— Я все ще навчаюся в старшій школі, — сказала я.
Саймон замовк на якусь мить.
— Звісно, — сказав він, — у такому разі мені слід шукати іншого лікаря. — Він задоволено кивнув. — Я гадаю, мені є чим зайнятись. — Він розвернувся й вийшов з кімнати.
Себастьян іще якусь мить дивився на мене, а потім пішов за своїм дядьком. Їхні приглушені голоси доносилися з коридору. З великим зусиллям я підвелася й підкралася до відчинених дверей послухати.
— Дозволь мені залишитися хоча б на ще одну ніч, — говорив Себастьян, — щоби побути з ним.
— Йому потрібен відпочинок, — сказав Саймон, — коли він одужає, у тебе буде стільки часу, скільки захочеш. Можливо, ми зберемо всю родину разом, щоби відсвяткувати.
— Але…
— Ніяких але, — сказав Саймон, — ти вже викликав достатньо підозр своїми діями. Хвора бабуся… Серйозно.
Я виглянула в коридор. Себастьян понурив голову. Здавалося, він збирався кудись піти, але щось утримало його.
— А якщо вона помиляється? — запитав він. — А якщо йому не полегшає?
Вугри, вугри, вугри.
— Ти не повинен про таке думати, — промовив Саймон надто швидко. — Він сильний. Він обов’язково одужає. А тим часом ми повинні продовжувати жити, так наче нічого й не трапилося. Це єдиний шлях, аби вберегти його.
— Ми могли б захистити його краще, якби не все оце тримання в секреті, — сказав Себастьян різким від розчарування голосом.
— Ти засмучений, — зауважив Саймон, — Кіплінґ багато значить для всіх нас. Ми зробимо все, що від нас залежить.
Себастьян ще мить дивився на свого дядька, а потім попрямував до кімнати, де вони мене залишили. Я прокралася назад до дивана і знову вляглася. Коли він повернувся, в його очах усе ще палахтів гнів, але, перевівши подих, він заспокоївся і присів на стілець.
— Ти ж бо розумієш, він не домашня тваринка, — сказав Себастьян. — Він не належить нам. Він міг би покинути нас будь-якої миті, але він обрав нас. Усі ці століття він довіряв нам. Із ним усе буде добре?
Я розуміла, що мене не вистачить на ще одного вугра, тому я безпорадно кивнула, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби переконати його.
— А ти? — запитав він за мить. — Ти в нормі?
Коли я поглянула в ці блакитні очі й не побачила нічого, окрім співчуття, щось усередині мене обірвалося.
Я не плакала, коли помер мій батько. Ні на поминках, ні в будь-який з інших днів. Плач просто ніколи не приходив до мене. Але зараз, тут, у цьому незнайомому місці, раптом нізвідки вирвались ридання. І зупинити їх було годі, тож мені нічого іншого не зоставалося, окрім як сидіти і плакати, і почуватися зніченою, безпорадною дурепою. Я навіть не могла точно сказати, у чому була причина того плачу: мій батько, це дивне і прекрасне створіння в кімнаті поруч, чи несправедливість цього всього, чи нескінченно повторюване чому, чому, чому.
— Бувало і краще, — сказала я, витираючи очі, коли найгірша хвиля плачу пройшла.
Себастьян усе ще дивився на мене і, на моє здивування, він не гидився моїм шмаркатим виглядом.
— Може, вийдемо на свіже повітря? — запитав він.
Навколо садиби було безліч прогулянкових доріжок. Себастьян провів мене повз розарій і трав’яне поле, призначене для якоїсь гри, про яку я ніколи не чула. Поки ми йшли, він жваво ділився уривками з історії — це крило було добудоване в 1836 році,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.