Fata Morgana - Голос за стіною. Записки з театру, Fata Morgana

— Ледь не забула! – скрикує зненацька Ірма. – Він же лишив вам подарунок! – каже вона та, приклавши руку до грудей, зникає у своїх кімнатах і швидко повертається з тонкою книжечкою в руках, яку тицяє мені. – Ось тримайте.

Тремтячими руками розгортаю книжку, сторінки якої були зшиті вручну й ледь стримую плач, побачивши рядки на першому аркуші.

“Записки з театру. З того, що розповідав мені голос за стіною”

Пробач мені, Марічко.

Не полишай театра. Змусь світ аплодувати тобі стоячи.

Як хочеш — придивись колись до плескаючих. Можливо, серед них буду і я.

Я гортала сторінки його рукопису, збірки віршів, що присвячувались мені та театру, усім тим веселим та складним моментам, що ми пережили за ті два місяці співпраці. Спочатку гортала бездумно, дивуючись тому, що навіть не підозрювала про те, що мої розповіді є натхненням для його віршів. Віршів, які він не надіслав до журналу, аби заробити чергову копійку, а подарував мені, як пам’ять про себе.

Але, повернувшись до початку збірки, щоб прочитати її від першого до останнього слова, раптом наштовхуюся на знайомі рядки. Це вірш, який Гнат написав при мені, у ту нашу першу спільну ніч невтомних розмов.

Давай, роздягайся, знімай з себе шкіру.

Бийся, пручайся подібно звіру.

Оголяй дроти та витягуй жили,

Збирай докупи всі свої сили.

Най буде боляче, навіть гірше.

Повір, без болю не пишуться вірші.

Най буде пеклом та творча сила,

Бо ти жива, доки ти вразлива.

То був останній день, коли я чула Гнатів голос з-за стіни. Наша остання ніч. Мовчазна, повна невисказаних слів та розбитих надій. Більше крізь стіну зі мною ніхто не говорив. А Гната я більше не бачила.

Отак я й дізналася, що бачила Гната кожного дня. Що, щовечора, повертаючись додому, бажала йому доброго вечора, а він дивився на мене похмуро й байдуже. І лише притиснувши подарунок до грудей та гірко плачучи під стіною, у моїй кімнаті, я зрозуміла, що той погляд не був похмурим. Він був повен відчаю та безкінечної туги. Туги за мною.