Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

думати, ці думки притягують паніку. Якщо вона не витягне розум з цього тупика, то скоро зазирне паніці просто в дурні, перелякані очі. Ні, їй зовсім не можна так думати. Але найгірша херь у тому, що коли вже починаєш, то зупинитися дуже важко.

«Але, можливо, саме на це ти й заслуговуєш, — зненацька озвався загрозливий шалений голос Господиньки Берлінґейм. — Можливо. Бо це ти його вбила, Джессі. Можеш не обманювати себе, я не дозволю. Я знаю, що він був не в настільки добрій формі, і розумію, що все одно рано чи пізно це сталося б — серцевий напад на роботі або якогось вечора в дорозі додому, цигарка в руці, він намагається запалити, а тут позаду сигналить величезна десятиколісна фура, щоб забрався на праву смугу й дав дорогу. Але ж ти не могла чекати на рано чи пізно, правда? Ти не могла, гарненька дівчинка Джессі, донька Тома Мейгута. Не могла просто так полежати собі й дати йому спустити своє молочко, правда ж? Дівчинка з обкладинки “Космо”, Джессі Берлінґейм, каже: “Жоден чоловік мене не сковуватиме”. Мусила ж ти вгатити його по яйцях і череву, правда? І саме тоді, коли його термостат давно перетнув червону лінію. Не будемо товкти воду в ступі, дорогенька: ти його вбила. Тож, мабуть, заслуговуєш лежати тут прикутою до ліжка. Мабуть…»

— Ой, яка ж це хуйня, — промовила Джессі. Неймовірним полегшенням було почути, як той інший голос — голос Рут — долинає з її ж рота. Іноді вона (ну… мабуть, «часто» буде правдивіше) ненавиділа Господиньчин голос. Ненавиділа й боялася. Часто він бував дурнуватим і непостійним, однозначно, але також бував і сильним, якому важко заперечити.

Господинька завжди була напоготові, щоб запевнити, що Джессі купила неправильну сукню або вибрала неправильний кейтеринг для серпневої вечірки, яку Джералд щороку організовував для партнерів фірми та їхніх дружин (от тільки насправді це Джессі все організовувала, а Джералд просто хитався собі між гостей, примовляв «ой, та шо ви» і приймав усі лаври). Господинька — та, хто завжди наполягає, що фунтів зо п’ять було б добре скинути. Той голос не втихомирився б, навіть якби в неї ребра під шкірою прозирали. «Не зважай на ребра! — кричав він з інтонацією лицемірного жаху. — Ти на цицьки свої краще подивися, баберо! І якщо тобі їх мало, щоб проблюватися, то можеш ще ляхами помилуватися!»

— Яка ж хуйня, — повторила Джессі, намагаючись зробити так, щоб голос звучав ще міцніше, але тепер почула в ньому дрібненький трепет, а це зле. Дуже зле. — Він знав, що я не жартую… він знав. То хто тут винен?

Та чи дійсно це правда? Певним чином так: Джессі розгледіла, як Джералд вирішує відкинути те, що побачив у неї на обличчі й почув у голосі, бо це зіпсувало б гру. Але іншим чином — набагато фундаментальнішим чином — вона знала, що це зовсім не так, бо протягом останніх десяти-двана­дцяти років їхнього спільного життя Джералд майже ніколи не сприймав її серйозно. Він, по суті, побудував собі ще одну кар’єру з ігнорування її слів, якщо вони не стосувалися їжі чи місць, де вони вдвох мають бути о тій і тій годині такого й такого вечора (тому не забудь, Джералде). Іншим винятком із загального Правила Вуха були неприязні коментарі про його вагу чи випивку. Джералд чув її репліки на ці теми, і йому це не подобалося, проте від них можна було відмахнутися як від частини мітичного природного порядку: риби плавають, птахи літають, жінки пиляють.

То чого ж саме Джессі очікувала від цього чоловіка? Щоб він сказав: «Так, кохана, я зараз же тебе відпущу, і, між іншим, дякую, що підвищуєш мою самосвідомість»?

Так. Вона підозрювала, що наївна частина її, якась недоторкана й простодушна дівчинка всередині, очікувала саме цього.

Бензопила, яка вже знову якийсь час гарчала й ревла, раптом змовкла. Замовкли, принаймні тимчасово, собака, гагара і навіть вітер, і ця тиша стала такою відчутною, такою густою, наче десятирічна пилюка в порожньому домі. Не чулося жодних автомобілів чи вантажівок, навіть десь іздалеку. І голос, що заговорив, належав лише їй. «О Господи, — сказав він. — О Боже, я тут сама. Я тут сама».

3

Джессі міцно склепила очі. Шість років тому в неї був невдалий п’ятимісячний період психіатричних сеансів, але вона не розповідала про це Джералдові, бо знала, що він поставиться саркастично… а ще, ймовірно, розхвилюється через те, про що вона може пробовкатися. Джессі означила свою проблему як стрес, і Нора Калліґан, психологиня, навчила її простої техніки розслаблення.

«Більшість людей, коли чують, що треба рахувати до деся­ти, уявляють собі якогось Дональда Дака, котрий намагається тримати себе в руках, — казала Нора, — але насправді ця лічба дає можливість переналаштувати свої емоцій­ні механізми… І будь-яка людина, яка не потребує емоцій­ного переналаштування принаймні раз на день, найпевніше, має проблеми набагато серйозніші, ніж у тебе чи в мене».

Цей голос також був чіткий — достатньо, щоб викликати в Джессі невелику тужливу усмішку.

«Мені подобалася Нора. Дуже подобалася».

Чи сама Джессі знала про це тоді? Вона приголомшилася, коли зрозуміла, що не може точно пригадати. Так само як не може чітко згадати, чому припинила відвідувати Нору щовівторка. Припускала, що просто багато всього: «Ком’юніті Чест»[16], притулок для безхатьків на Корт-стріт, мабуть, нова кампанія зі збору коштів на бібліотеку — навалилось одночасно. Лайно трапляється, як зазначає ще одна нью-ейджівська банальність, яку чомусь вважають мудрістю. Усе одно відмова від сеансів, мабуть, була на краще. Якщо ти десь не проведеш межу, терапія триватиме й триватиме, доки твоя психологиня сама не пошкандибає на великий груповий сеанс на небесах.

«Не зважай… рахуй до десяти, починаючи з пальців ніг. Роби так, як вона тебе вчила».

Так… чому б і ні?

«Один — мої ступні, пальців десяток, гарненький рядок маленьких пацяток».

От тільки великі пальці ніг у неї скидалися на голівки фігурних молотків, а інші вісім були смішно скрючені.

«Два — ноги мої, чудові та довгі».

Ну, не такі вже й довгі — зрештою, її зріст лише п’ять і сім[17], ще й при низькій талії, — але Джералд наполягав, що вони все одно найкраща її частина, принаймні в управлінні з питань сексапільності. Джессі такі заяви завжди приємно тішили, вони здавалися цілком щирими з його боку. Якимсь чином він проминав її гидкі, наче вузли яблуні, коліна та тлусті стегна.

«Три — моя вульва, що гарне, те не вбоге».

Гарненька, — трішки занадто гарненька, багато хто відзначив би, — але не дуже зрозуміла. Джессі трішки підняла голову, ніби щоб роздивитись об’єкт, про який ідеться, але очей не розплющувала. Та й щоб його побачити, очі не обов’язково потрібні, бо з цим атрибутом вона співіснує вже довгий час. Між стегон у неї трикутник рудавого кучерястого волосся, що оточує нехитрий розріз, естетична краса якого — на рівні погано загоєного шраму. Джессі вважала, що ця річ, цей орган — насправді просто глибока складка плоті, закутана в перехрещений пояс