Шапкін - Скарбничка невдахи, Шапкін

   - Гаразд, - вона зітхнула. - Я буду близько сьомої вечора, - сказала Валерія і одразу поклала слухавку. Мені лишилось тільки приготувати все.

   Наступного дня я вже купив все необхідне і взявся за кулінарію. Кухар з мене був жахливий, але я робив все як робила мама. На щастя, у мене лишилася її старий товстий зошит, куди вона писала рецепти усіх своїх шедеврів. Вже вечоріло. Я довго сидів та чекав сестру, дуже нервуючи. Пролунав стукіт у двері. Відчинивши їх, я побачив Валерію. Вона одразу увійшла.

   - Ну, чого хотів? - вона склала руки і дивилась прямо на мене. 

   - Повечеряти з тобою, як в старі добрі, - скромно відповів я. 

   - Хех, ну ти даєш. Ти можеш попросити грошей у мене і так, не обовʼязково готувати стільки, - сказала сестра оглянувши стіл. 

   - Мені не треба гроші. Я сам чудово заробляю.

   - Щось не віриться мені. Отруїти мене вирішив? 

   - Та ні. Я просто роблю кроки в нове життя, я хочу змінитись, розумієш? 

   Вона зітхнула, і, помивши руки, сіла за стіл. Валерія оглянула кожну страву. Не передати її здивування. Все було так, як робила мама. Ми сиділи так близько хвилини і просто мовчали. 

   - Бачу, у тебе новий друг, - вона перервала тишу, побачивши темну чорну кульку, що бігала по підлозі. 

   - Ага, взяв його з вулиці. Їж, я готував все як мама. 

   - Я помітила, - Валерія почала їсти. 

   - Може випʼємо? 

   - Хіба що трошки, - було видно, що вона насолоджується їжею. Мої старання не були марними. Це тішило. Я поставив на стіл дорогий віскі, який мені колись подарували на роботі. Ми випили. 

   - То... Як там у тебе? Як на роботі? 

   - Тобі цікаво? Хах. Все гаразд, але працюю майже без вихідних. 

   - Зрозуміло, - переставши контролювати ситуацію, ми добряче напились, але були в стані розмовляти на всілякі теми, згадувати дитинство, як мама карала її, бо вона брала мою провину на себе. Як я захищав її вночі від грози, і як ми разом грали в хованки. Раптом, вона заплакала. 

   - Вибач, я випадково, - моя сестра тяжко дихала від плачу. Я сів біля неї. 

   - Що з тобою?  - розгублено запитав я. Мені було невідомо, як вести себе в таких ситуаціях, тому я просто сидів. 

   - Це важко, Грицю. Мами вже так давно нема, а ми зовсім не родина. Я завжди мріяла про брата, ти не уявляєш, як я тебе чекала, доки ти був у неї в животі. Але реальність надто жорстока. 

   - Вибач, - я зовсім не знав що робити і сказати, тому поклав руку на її плече і притулив Валерію до себе. 

   - Ти винен, ти. І цього вже не змінити. 

   - Все можливо. Я можу бути тобі братом, якого ти хочеш, - на мене найшла хвиля мотивації, нарешті моє нікчемне життя може змінитися в іншу сторону. Вона далі плакала мені у плече, вдихаючи запах цигарок, що просочив мій светр. 

   Була вже третя ночі. Я стояв та палив на балконі, доки моя сестра спала на моєму ліжку. В якийсь момент, я відчув себе наче її оберіг. Кіт теж спав біля неї. Лише мені не спалося. Я дивився на зоряне небо, на поодинокі автомобілі, що проїжджали вулицею та компанії пʼяних молодих людей. 

   Зненацька, я почув телефонний дзвінок. Це був шеф. Мене на секунду окутав страх. Я довго стояв та просто дивився на його номер, але, все ж, наважився відповісти. 

   - Так? Доброї ночі, шефе, - сказав я і почухав потилицю. 

   - Здоров, малий. Ти вже в порядку? - щось часто у нього почались напади опіки до мене. 

   - Так, мені вже краще. Чому так пізно дзвоните? 

   - Я знаю що ти не спиш. Виходь завтра на роботу, гаразд? Не змушуй мене нервувати, - він поклав слухавку, не бажаючи нічого чути. Мене охопила злість і сум. Я знову змушений повертатися туди, знову робити те, чого я не хочу. І з цим нічого не вдіяти. У нього є всі мої дані, вся інформація про мене. Одного разу шеф сказав, що якщо я надумаю втікти, його люди вбʼють мою сестру, а потім і мене. В будь-якому випадку, я вирішив, що боротимусь і зроблю все, аби піти звідти.