Шапкін - Скарбничка невдахи, Шапкін

4

   

Це був захід сонця наступного дня. Небо вкрилось рожево- помаранчевими хмарами і здавалось, наче весь цей світ є роботою якогось художника. Я вийшов зі старого міського автобусу. На вулиці було доволі холодно та сиро. Осінь майже закінчилась. Я на секунду згадав про свій день народження. Сімнадцятого грудня я знову нагадаю сестрі про своє існування. Але, я сподіваюсь, що вона зробить вигляд, що забула. Як зробила останнього разу. Так от, пройшовши трохи далі від зупинки, я потрапив на невеличке кладовище. До того самого старого знайомого. Я проходив повз безліч могил, доки не знайшов потрібну. Поклавши на неї квіти, мені знову довелося опустити погляд, щоб не бачити зображену там людину. 

 

   - Привіт, Борисе. Ти не радий мене бачити, я знаю. Але...Такі речі у мене діються в житті, не передати. Я знаю, що заслуговую на це. Це я мав померти, а не ти. Пробач мене, - я вперше в житті говорив з могилою. Дивні відчуття, але здалось, наче він мене слухає. І я впевнений, що слухав би завжди. Такий от він був, добрий. - Я не знаю, чи маю право я говорити це, але мені важко, Борисе. Я шкодую про дуже багато речей, котрі я зробив і не зробив. Ми ж могли бути друзями. Ти був набагато краще того щура Альберта. Мені дуже шкода, друже, - на мої очі наверталися сльози, які я тримав як міг. Я присів біля могили і нарешті подивився на портрет. Такий як і в житті. Малюнок передав його з максимальною точністю. Ці добрі, палаючі очі, любʼязна посмішка. 

 

   - А ти що тут робиш? - незнайомий голос перервав мої думки. Я підвів голову і побачив брата Бориса. І цей погляд... Злісний, ненависний. Такий як і на суді, хоч він і був тоді молодше. 

 

   - Відвідую Бориса, - я встав і почав дивитись на нього. Він був повною протилежністю брату. Одягнений у будь-що, з темним довгим волоссям, суворим поглядом. 

 

 

   - Так? Цікаво. Мені здавалось, ти живеш щасливо в Києві і навіть не згадуєш як розтрощив йому голову. І як тобі взагалі вистачило сміливості повернутися в це місто...

 

   - Це не так, Максе, я далеко не щасливий. 

 

   - І ти прийшов пожалітися йому? Чи може мені? Та не сміши. 

 

   - Як бачиш. Я не зовсім бездушний. Якщо ти думаєш, що мені начхати, то ні. Я шкодую і плачу за зроблене кожну секунду свого життя.

 

   - Можеш не розказувати мені цього. Я не Борис, і слухати тебе не маю бажання, - він підійшов до могили і протер портрет брата. Кілька хвилин ми мовчали.

 

   

   - То... Як там в родині? - я спитав перше що прийшло в голову. 

 

   - В порядку. Мама в запої, тато в глибокій депресії, працює по 13 годин на заводі, - його голос був спокійним. 

 

   - Мені прикро це чути. Це моя провина.

 

   - Твоя, але що це виправить? - Марк подивився на мене. 

 

   - Нічого, нажаль. Минулого не зміниш. 

 

   - Отож то. І часто ти ходиш сюди? 

 

   - Вперше. У мене в житті зараз повна срака. Намагаюсь вилізти з неї. І це мій перший крок, - Марк почувши це, почав сміятись. 

 

   - Ну ти даєш, я ще такого не чув, - на секунду мені здалось, наче ми розмовляємо як старі приятелі. - Може тобі вбитися треба? Одразу стане легше. І не тільки тобі.

 

 

   - Я хотів. Кілька днів тому смерть відвідала мене, та забирати не захотіла. Тепер я зрозумів, що попри усі негаразди хочу жити.

 

   - Борис теж хотів. І що тепер? - знову цей погляд, повний ненависті. Ще ніколи не бачив такого. 

 

   - То зроби це, - я поглянув йому прямо в очі. - Прикінчи мене, ти ж цього хочеш, хіба ні?

 

   - Ще й як хочу, тупий ти виродку. Ти зруйнував абсолютно все, що у нас було. Мою родину тепер важко назвати родиною. Ми були бідні, але, курва, щасливі. Ти зруйновав і мої мрії, якби не ти, я б зараз отримував освіту і зміг би витягти мою сімʼю з цієї ями. А так, усі гроші, що ми збирали на моє навчання, пішли на його похорони. 

 

   - То давай, покінчимо з цим. Ти порадуєш не тільки свою сімʼю, але і мою. І все місто, - я навмисно провокував його, бо знав, що у нього є якась зброя. Вся їх родина почала носити її з того моменту. Він дістав чорний складний ніж і почав наближатися до мене. Цього разу вже не було так страшно на початку. Він притиснув ніж до мого горла, його руки трусилися, а очі бігали в сторони. Піт стікав з його обличчя, зуби були міцно стиснуті, я чув як вони скриплять. Його важкий, холодний подих окутав мою горлянку. 

 

   - Ні, - він кинув ніж на землю. - Я не можу, не можу. Я слабак. Мій брат би вирішив все інакше, - Марк заплакав і побіг геть. Я підняв гостре лезо і подивився на своє відображення у ньому. Це знову сталося. Смерть знову стояла поряд, я поглянув на неї, та вона лише розвернулася. Пішла геть. Невже я справді їй не потрібен? 

 

 

   Після довгої дороги додому я був виснажений. Як фізично, так і морально. Але, нарешті, мене хоч хтось зустрічав.  Малий бешкетник прибіг, як тільки почув ключ в замку. Я нарешті зміг добре поїсти. Та і сплю краще. Невже все ще може налагодитись? Може, я правда в змозі вибратись з цієї пастки?  І тут в мою голову прийшла ідея, щось часто вони почали приходити. Я вирішив запросити сестру на вечерю, як у дитинстві, поїсти всією родиною. Я одразу схопив свій телефон та набрав її номер. Після багатьох гудків вона взяла слухавку. 

 

 

   - Що? - вона явно була незадоволена моїм дзвінком. Її голос був виснажений. Схоже, вона нещодавно прийшла з роботи.

 

   - Привіт, Валеріє. Це я, Григорій, - я намагався не змінювати спокійний тон. 

 

   - Чого тобі? 

 

   - Прийди завтра вечором, будь ласка. Є дещо важливе. 

 

   - Що? Знову продукти? Я принесла тобі запас на два тижні. 

 

   - Ні, нічого не треба брати. Просто приходь, добре? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍