Шапкін - Скарбничка невдахи, Шапкін

Молодий хлопець, накоївши багато зла, намагається знайти себе у столиці, де потрапляє у пастку власних думок, змушений працювати на не улюбленій роботі, проводячи вільний час у повній самотності та терплячи ненависть з боку старшої сестри. Після всього, що відбувається у його житті, він починає думати, що доля карає його за все скоєне і єдиний вихід це терпіти. Та чи зможе він з цим впоратись?

1

   

Усе було наче в густому тумані. Я лежав на твердій і холодній підлозі своєї квартири. Після минулої ночі така тверда поверхня відчувалась ніби величезний шматок вати, але це тривало недовго. Рано чи пізно доводиться прокидатися зі сну, що став великою рідкістю в моєму житті. Поглянувши в дзеркало у туалеті, я побачив брудного чоловіка, з пошарпаним одягом та стомленим виглядом. Через алкоголь мої карі очі опухли, через що їх кольору було майже не видно. Я провів рукою по щотині, котру вже дуже давно не голив, трохи причесав своє темне волосся і відкрив воду в крані. Сплюнувши густий слиз з рота і помивши обличчя, я  знову поглянув на себе. Колись в цьому дзеркалі я бачив юнака, з очами, що світились, що мали плани, надії і мрії. Зараз там виднілося догораюче багаття. Від бажання виблювати все, що я пив і їв вночі, мене врятувало чищення зубів і близько літра негазованої води, котру я пив з великого бутля. Раптово, я згадав про Андрія і Оксану, молоду пару, що живе поверх вище мене. Вчора ці двоє склали мені хорошу компанію, варто перевірити як вони, але спочатку подзвоню директору з роботи. 

 

   - Ало? - пролунав його як завжди зайнятий голос. 

 

   - Шефе, це Григорій, - хвилюючись відповів я. Зазвичай, при розмовах з ним я намагаюся не стояти на місці, щоб так не нервувати, тому, я ходжу з кімнати до кімнати, з одного куточка до іншого. 

 

   - Так, Грішо, що хочеш? - я добре чув як він відклав свої папери, вчора ми говорили вживу на доволі серйозну тему.

 

   - Хотів вибачитись, - мій голос затремтів. 

 

   - Що таке, малий? Ти щось накоїв? Чи ти про нашу вчорашню розмову? - страх від його голосу, ніби холодним вітром пройшов крізь моє тіло. 

 

   - Ні, я просто вчора напився і пішов з роботи раніше. Близько на годину, пробачте, - після сказаного я одразу почав кусати нігті. 

 

   - А, ти про це. Нічого страшного не сталося, я знаю, що тобі зараз погано. Ти завжди можеш сказати, якщо тобі треба буде щось...щось міцніше, - він повернувся до паперів. 

 

   - Так...так, я скажу. І я відроблю ту годину сьогодні. 

    

   - Як скажеш. Тоді до одинадцятої, - він поклав слухавку. 

    Я видихнув. Досі не розумію, чому розмови з ним такі напружені. 

   Мої роздуми перервало дещо гучне. Щось схоже на вистріл, що віддалено нагадував сильний удар в долоні. Я жив в абсолютно спокійному будинку, район є найспокійнішим в Києві. Звук доносився зверху. Я б і не звернув увагу, якби наді мною не жили Андрій та Оксана. Невже у них щось трапилося? Я вийшов у підʼїзд, де вже зібрався невеликий натовп. Люди повиходили в коридори, щоб побачити, що сталося. Я швидко піднявся наверх і знайшов їх квартиру. Номер 14 був наклеєний якимось особливим шрифтом. Я постукав рівно три рази, але ніхто не відчиняв. Лише згадавши, що останнім вночі виходив я, я зрозумів, що двері відчинені. Увійшовши всередину я відчув різкий запах алкоголю, від чого моє бажання виблювати повернулось, але мені вдалося стримати його. Пройшовши коридором в кімнату, де ми вчора пили, я побачив жахливе. Оксана лежала на підлозі, від її голови лишилась тільки половина, впізнав я дівчину лише по одягу. На кріслі, навпроти неї, сидів Андрій, що встромив собі до рота дуло від рушниці та вже зібрався натискати на курок. Я спробував зупинити його, але було надто пізно. Його голова наче вибухнула. Я, підлога і стіни були пофарбовані в темно-червоний колір крові. Я не міг нічого зробити, лише стояти та дивитися на це все. Що було далі? Тяжка історія, та довга. Краще розказати що було до. 

 

 

   Була майже одинадцята ночі, чи вечора. Живу на цьому світі вже двадцять пʼять років, а цього досі не знаю. Я працюю в таємному нічному клубі Києва. Так як я знаходжусь далеко від роботи, шеф оплачує мені кожне таксі, тільки аби я добрався. Може скластися враження, що я в тому клубі якась важлива шишка, але я лише прибиральник. Миття туалетів, підлог, прибирання чийогось лайна чи блювотиння - моя робота. Можна подумати, що я маю мазохістські нахили або просто не поважаю себе, але за одну зміну я заробляю доволі непогану суму. Але за неї я теж плачу. Персонал ставиться до мене як до шматка лайна, клієнти бачать в мені лише того, над ким можна посміятись, бувало, що мене били, плювали мені в обличчя, сцяли на місце, де я тільки но прибрав. Лише мій керівник відноситься до мене трохи краще. Як мене туди завело? Я приїхав до Києва ще підлітком, з малого містечка в області. Тоді, ще молодим, я сподівався, що обовʼязково чогось досягну, виправлю помилки минулого та покажу своїй сестрі, що я ще не такий безнадійний, навідміну від неї — завжди розумної, холоднокровної.  Я навчався в дешевому коледжі, тому з ранніх років довелось звикати, що до тебе ставляться, повторюсь, як до шматка лайна. Я не був особливо відкритою людиною та надавав перевагу лише двом або трьом друзям. Як і всі підлітки мені хотілось знайти дівчину. І я зміг. Це була випадкова зустріч. Мене покликали прогулятися зранку, після ночі коли ми святкували моє день народження. Я тоді досі був пʼяним, але погодився вийти і побачив з ними її. Тяжко описати що я тоді відчув. Вона була неймовірно гарною. Темне, як нічне небо волосся, зелені болотні очі, худе та бліде обличчя, сухі губи. Я наче спав. Ми йшли тихими вулицями, вона весь час мовчала. Просто тихо йшла за нами. Та і я не був в стані про щось говорити, доки мої приятелі захоплено щось розповідали один одному. 

 

   - Пішли в тунель, - сказав один з них і всі підтримали цю ідею. Тоді я вперше почув її янгольський голос. 

   

   Тунель був особливим місцем для нас. Ми часто там збирались, там тихо, тільки іноді можна зустріти якогось безхатька котрий просто спить. Тоді я нарешті заговорив з нею. Ми так захопились розмовою, що зайшли далеко вглиб і друзі втратили нас з полю зору. Її звали Жанна. Вона потягла мене за руку ще далі і, після того як ми зупинились, дістала якісь пігулки і ми разом їх випили. Відтоді і почалась наша одна велика пригода і мій вхід у світ наркотиків. Ми пили, трахались, вживали різні препарати, трахались, курили з відер та пляшок, спали на підлозі, на лавках в парку, автобусних зупинках. Все діставала вона, я ніколи не цікавився звідки. Життя тоді здавалось таким хорошим і легким, доки вона не зникла. Я не міг додзвонитись до неї, на СМС вона не відповідала. Зайшовши в її квартиру, я побачив її мертве тіло. Обличчя було таким спокійним та гарним, як в нашу першу зустріч. Я впав на коліна у сльозах, витер піну з її рота та ліг біля неї. В моєму серці зʼявилася ще одна глибока рана. Я покинув і так покинуте навчання. До наркотиків більше не торкався, проте, дізнався, звідки вона їх брала. До її дому підʼїхав кремезний чоловік та почав розпитувати мене про неї. Силою він відвіз мене в той самий клуб, де я працюю зараз. Виявилось, вона була там стриптизеркою та отримувала безкоштовну наркоту за те, що смоктала шефу. Коли він дізнався про мене, то змусив мене працювати на нього, боячись, що я його здам. Кращої роботи, ніж прибирати унітази для мене не знайшлось, але, як я і казав, платив він щедро. Я зміг дозволити собі квартиру, де і відбулися останні події.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍