Шапкін - Скарбничка невдахи, Шапкін

5

   

Новий день мого нового життя. Я знову повернувся в те саме місце, де не змінюється абсолютно нічого. Все наче лишається таким як і було, навіть люди, здається, завжди ті самі, однакові. Але, сьогодні - диво. Новий бармен. Худощавий, високий молодий хлопець, чимось був схожий на Бориса. Я постукав в кабінет шефа та відчинив товсті двері.

 

   - Заходь, - цього разу він був без документів. Лише мирно сидів, курячи цигарку та попиваючи віскі з льодом. - Бачу, ти трошки краще виглядаєш. Свіжіше став. 

 

   - Дякую. У нас новенький? - я стояв, склавши руки і дивився прямо на нього. 

 

   - Так, і новенька. Чи ти її ще не бачив? Вона заміняла тебе, доки ти був відсутній. Тепер вона робитиме те, що має. 

 

   - Тобто... - я подумав про те саме. 

 

   - Бінго. Мала хоче заробити, я їй допоможу в цьому, сам розумієш. А тепер іди до роботи, гаразд? 

 

 

    Я підійшов до бару, щоб взяти собі води. Але бармен наче не чув мене. Він стояв, дивлячись в одну точку і не реагував. Я підійшов до нього і побачив його руку, з якої бігла кров від розбитого скла. Схоже, воно лишилося після тієї бійки. 

 

   - Не переймайся, таке буває, - сказав я та вилляв йому трохи горілки на рану і перевʼязав її ганчіркою. 

 

   - Дідько, перший робочий день, - стогнав він. 

 

   - Не переймайся, ти не зробив нічого поганого, - я на секунду замислився, - а ти, до речі, чому тут? 

 

   - Ти про що? - тримався він за руку. 

 

   - Чому ти тут працюєш? 

 

   - Бо захотів. Пройшов співбесіду і мене взяли, а що?  - я бачив, що він грає, наче актор. Та мене не обманути.

 

   - Я розумію, а яка справжня причина? Я свій, не переймайся. 

 

   - Ох, ну... Я вбив одного з його людей. Випадково збив його, коли їхав стомлений з роботи. Спочатку, мене просто викрали і тримали в якомусь підвалі. Я і усвідомити не міг, що вбив людину. Досі боляче це згадувати. Потім за мною прийшли, забрали, я говорив з шефом і він сказав мені, що має усі мої дані, і...

 

   - Можеш не продовжувати, це я і так знаю, - я дивився на цього хлопця і мене тішило, що я не один такий. 

 

   - А ти чого тут? - він подивився на мене своїми голубими очима. 

 

   - Та, таке, довга історія, - сказавши це, я розвернувся і пішов. Він ще казав щось вслід, але я не чув. Зайшовши у туалет, мені почувся тихий жіночий плач. Я не звернув уваги і взявся за роботу, доки він не став гучніше. Я відчинив одну з кабінок і побачив молоду дівчину, що сиділа на підлозі і лила сльози. Побачивши мене, вона підскочила і вибігла. Це було доволі дивно, але я продовжив роботу. 

 

   Мені подзвонив шеф та попросив зайти до нього, сказав, що важлива справа. Не поспішаючи, я знову повернувся у його кабінет. 

 

   - Слухай, ти нічого дивного не помічав сьогодні? - почав він. 

 

   - Наче ні, а мав би? 

 

   - Памʼятаєш я розповідав тобі про нову робітницю? Так от, вона відійшла в туалет і вже мала б повернутись, але її нема. Так як ти у нас знавець з санвузлів, туалетний бос, так сказати, - охоронець, що стояв біля дверей, тихо засміявся, - то міг би помітити щось, чи когось, хіба ні? 

 

   - Так, я бачив якусь дівчину. Вона плакала, а потім вибігла, коли я відчинив двері. Виглядала наляканою.

 

   - То знайди її, зараз же, - він був набагато суворіше, ніж зазвичай, хоч і знайшов момент щоб пожартувати. 

   

   Тепер час думати, де шукати. Подивившись ще раз в туалеті, та нікого не побачивши, я оглянув залу. Її нема. Тоді я вирішив перевірити заднє подвірʼя, чорний вхід. І як не диво, дівчина була там. Сиділа, палила тонку цигарку та нервово смикала свої вже і так подерті колготи. Я дістав цигарку та теж запалив, почувши звук, вона рідко обернулась. 

 

   - Тебе шеф шукає, - сказав я, - вибач, що налякав. 

 

   - Нічого, - дівчина почала витирати сльози, через які її туш потекла, а помада з тонких губ була розтерта навколо.

 

   - Розумію, перший день. Багато дівчат мали так як ти. 

 

   -  Та що ти знаєш, - вона дивилась в сторону темряви, куди не дістав ліхтар над дверима. 

 

   - І чому ти тут? 

  

   - Як чому? Пройшла співбесіду і...

 

   - Ні, справжню причину. Ці байки я і так знаю. 

 

   - Мені треба гроші, - вона витримала паузу, - мій батько дуже хворий, на операцію не вистачає, я готова на все, аби він жив. 

 

   - Схоже не на все, раз досі тут сидиш. 

 

   - Ну ти і придурок! - вона підвелася. 

 

   - Я розумію. Це правда важко. Я ось унітази мию, як тобі таке? А тобі лише раз-два діло зробити, і одразу маєш гроші. 

 

   - Ти маєш рацію, але я не хочу цього робити. До того ж, мене досі переслідує мій колишній. Я гадала, мені допоможуть, хоч і за кожну послугу треба платити. 

 

   - Ага, так і є. Мене Григорій звати. 

 

   - Я Софія, дякую що вислухав. Тепер я знаю, що зроблю, - вона різко змінилась з слабкої і тендітної дівчинки в сувору і рішучу жінку. 

 

   - Що ж? Втечеш звідси? 

 

   - Так і зроблю, - Софія пішла в темний провулок, де вихід вів на дорогу, а далі в мікрорайон. 

 

   - Чекай, ти що, здуріла? - я підбіг та схопив її за руку. Мене здивувала її рішучість. 

 

   - Що? - вона наче не розуміла усіх наслідків. 

 

   - Невже ти не знаєш? У нього є усі дані про тебе і твою родину. Ти розумієш, які жахливі речі вони можуть зробити? 

 

   - Мені начхати, я не буду його повією! - вона йшла далі. 

 

   - Стій! - я продовжував тримати її тонку руку. - Ти не думаєш взагалі? Він вбʼє тебе і всіх хто тобі дорогий. Бос ніколи не пустить звідси нікого. Це пастка, розумієш? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍