Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Прикрий очі, – прошу у малої й відпускаю її руку. Зараз темно, вона поки що не бачить, що я уже змінився. Коли чудовисько появиться вона може злякатися, побігти кудись і тим самим його спровокувати.

– Ні, будь ласка, – схлипнула вона перелякано, так що в грудях щось здавило.

–  Щоб ти не почула, не відкривай очі та стій на місті, не ворушись, –   кажу їй, закриваючи її власні очі її ж руками.

Вона закивала продовжуючи закривати очі, навіть коли відпустив, ікаючи ще голосніше, чим до цього. Останнє, що встигаю зробити – зняти з себе куртку і светр, разом з взуттям. Мій розум слабіє, тіло більше мені не належить, воно міняється, чудовисько міняє його під себе. Ламаються і знову зростаються кістки, відростає шерсть, збільшуються і гострішають зуби, нігті перетворюються в смертоносні пазурі, руки й ноги – у лапи.

З дня смерті моїх батьків пройшло десь пів року, за цей час чудовисько заволодівало моїм тілом тільки чотири рази. На третій раз, я йому сам дозволив, хотів побачити в що таке перетворююсь. Взяв відеокамеру дядька, закрився в підвалі, потім розізлився й чудовисько захопило моє тіло, змінивши його. То був вовк, чи звір дуже схожий на нього. Білосніжний вовк, більший чим справжні вовки, зі страшними кровавими очима, що до того ж світяться. Коли я подивився запис, то з подивом врозумів, що чудовисько знало, що я за ним спостерігаю. Ця істота, цей звір, водночас я і не я. А ті його криваві очі інколи сняться мені в кошмарах, так що не пам’ятаю коли спав нормально в останній раз. Моя свідомість пропадає, зовсім скоро я засну, але зовсім не так, як би мені хотілося. Кожного разу коли таке стається, мені здається, що я більше не проснусь, звір забере моє тіло собі назавжди. Мене лякає це більше, чим саме чудовисько всередині мене. З кожним разом свідомість пропадає повільніше, я наче занурююсь в голубоокий сон. Очі уже бачать все в інших кольорах, навіть в ультрафіолеті, тіло саме опускається додолу, і від людини в мені лишається тільки примарна свідомість, що уже зникає.

Звір кидається на вовків, відчуваючи в них погрозу. Загризає їх, поки вони скулять зі страху наче собаки, та все одно намагаються загризти його всією зграєю. Вони кусають мене, я відчуваю біль, вона реальна, хоча я не управляю своїм тілом, воно мені не належить. Їх надто багато, по одному вбивати довго і небезпечно. Звір роздирає шию альфі цієї зграї, але вовки надто налякані, щоб це помітити, вони борються за своє життя, так відчайдушно і нерозумно, як і він. В результаті цієї огидної боротьби мій звір буквально роздирає одного із вовків під акомпанемент його передсмертного виття і противного хрусту кісток. Теплі нутрощі тварини падають на його побратимів тільки після цього вони втікають, скулячи, як собаки. Відчуваю, як скажено гуркотить в грудях серце, як боляче від ран і як по шерсті стікає липка чужа кров. Звір повертає голову і помічає дівчинку. Вона стоїть на тому ж місці, маленькі ручки прикривають очі, продовжує ікати. Дівчинка тремтить від страху, ми зі звіром чуємо її страх, чуємо, як швидко б’ється маленьке серденько, відчуваємо її запах і він нам подобається. Подобається?

Чудовисько махає головою, наче принюхуючись, а мала попробувала забрати руки від очей, за що він ричить на неї. Дівчинка перелякано сіпається, але більше не рухається, напевне згадавши мої слова. Він налякав її, хоча тіла вовків, яких він розірвав, явно злякали б її куди сильніше. Варто мені було про це подумати, як вовк почав тягнути тіла трохи далі у кущі. Мені здалось це дивним, як і те, що він після цього почав вилизувати шерсть наче кішка, відмиваючись від крові. Відчуття при цьому були жахливі, наче умиваєшся чужою кров’ю і власною слиною. Звір явно нікуди не спішив, роблячи своє огидне діло і весь час оглядаючись на дівчинку. Вона більше не тремтіла, серце билось рівно, від чого мені здалось, що мала просто дивиться крізь пальці. Варто мені було про це подумати, як вовк зірвався з місця, стрімко встав перед малою, так що мені стало ніяково. Він дивився на неї зверху вниз, навіть облизнувся, наче зголоднів. Остання думка мені так не сподобалася, що навіть мохнате тіло відсахнулось від малої. Захотілося відключитись, щоб не бачити те, що буде далі. Звір насправді її загризе, як моїх батьків у ту ніч? Не хочу цього знати, не хочу бачити, як і розуміти, що насправді винен в їх смерті. Тварюка знову облизнулась, мерзотно, жахливо!

Ні, я не хочу! Не дозволю йому знову когось убити моїми руками. Смішно, це ж я недавно хотів, щоб він убив тих вовків. Може і батьків я хотів убити? Ні, не маму, її б я ніколи не наважився скривдити, вона була всім, що я любив в цьому світі. А от батька… З батьком все інакше, я ненавидів його, можливо навіть бажав йому смерті. Я не добра людина, якщо мене взагалі ще можна назвати людиною. Може я уже тварина, якесь чудовисько, дикий звір, що не має жити, але все одно живе, тому що життя несправедлива штука?

Вона торкається мого лиця, проводить рукою проти шерсті, від носа до вух. Розуміє що проти шерсті неприязно, тільки після рику. Забирає руку, та майже зразу знову відважуєтеся торкнутись моєї морди, гладить мене, як собаку. Мене вивертає від того, як ніжно вона його гладить, та ще й удає, наче закрила очі іншою рукою. При цьому всьому я відчуваю, як в грудях появляється щось тепле і приємне, наче мої крижані нутрощі зігріває її маленька тепла рука. Зовсім не зразу здогадуюсь, що відчуваю це не тільки я, чудовиську теж подобається те, що вона робить, подобається її запах і те, що вона його не боїться. Чому не боїться? Чому це відбувається? Чим ця мала відрізняється від моїх батьків? Чому він помилував її? Чому вона жива, а вони ні?!

Звір ричить, я розумію що він злиться, тому що злюсь я. Він розуміє мене не словами, а почуттями – це наша мова. Дівчинка перелякано відсахнулася і закрила очі уже двома руками. Правильно, це через неї, я злюсь через неї! Відчуваю, як перетворююсь назад, дивні й болючі відчуття, наче всередині ламаєтеся кожна кістка, а потім зростається знову, але по іншому. Шерсть випадає, перетворюються в попіл, зуби наче назад вростають в щелепи, а зір стає нормальним. Ще хвилину назад він контролював моє тіло, а тепер це я стою рачки, терплячи біль перетворення назад в людину. Чи, що я там насправді? Встаю тільки після того, коли стояти так стає неприємно. Шукаю своє взуття і штани, надіючись що в цей раз вони лишились цілі. Цікаво, як кумедно виглядає величезний білий вовк в блакитних трусах з Мікі Маусом? Штани розірвало по швах в деяких місцях, взуттю і светру з курткою пощастило більше. Тяжко зітхнув, одягнувся і взувся, майку так і не найшов, напевне десь в кущах розірвана на шматки.