литовська казка - Дзвін у восковій вежі, литовська казка

Давно колись в одного короля було три сини. Якось він і каже їм:

– Діти мої, я вже старий і хочу за життя одного з вас своїм спадкоємцем призначити. Але ніяк не можу вирішити, кого саме. Ідіть у ліс ягоди збирати. Котрий з вас найкращих ягід назбирає, тому й дістанеться престол після моєї смерті.

Гарного погожого дня вирушили королевичі у ліс по ягоди. Старші брати усе між собою перешіптувалися та радилися, як-то їм батьків престол успадкувати, а найменший тим часом назбирав багато ягід і ліг під крислатим дубом відпочити. Тут брати й наткнулися на нього. Напали на хлопця, викололи йому очі, забрали ягоди й понесли батькові. А вдома й кажуть королю:

– Тату, зробили ми так, як ти велів. Ось тобі ягоди, що ми удвох назбирали.

– А де ж ваш брат? – питає король.

– Не знаємо, де подівся той дурень, – відповідають сини.– Може, заблудився? Ось пошлемо слуг шукати його.

Батько повірив їм і перестав турбуватися за найменшого сина.

А сліпий королевич ніяк не міг дійти додому. Увечері він виліз на дуба, під яким брати йому очі викололи, і вмостився там серед гілля ночувати. А вранці, сумний та невеселий, рушив у дорогу.

Ішов він, ішов та й сів трошки відпочити. Хотілося їсти, тільки не було чого. І напали на королевича якісь мурашки.

Він піймав кількох і питає:

– Хто ви?

– Мурашки,– озвалися тоненькі голосочки

– Я вас поїм, бо дуже хочу їсти – каже королевич.

– Не їж нас, не їж,– просяться мурашки.– Відпусти! Ми тобі колись у пригоді станемо.

Королевич відпустив мурашок.

В іншому місці налетів на нього цілий рій бджіл. Піймав юнак їх цілу жменю та й питає:

– Хто це?

– Це ми, бджоли.

– Я вас поїм, бо дуже хочу їсти.

– Не їж нас, не їж! – просяться бджоли.– Відпусти! Ми тобі в пригоді станемо.

Королевич відпустив і бджіл.

Згодом він підійшов до дерева. А на тому дереві маленькі пташенята пищать.

– А хто на цьому дереві так пищить? – питає він.

– Та це наші діти у гнізді, – озвалися старі ворони.

– Я їх поїм.

– Не їж наших діток, не їж,– просяться ворони.– Колись і ми тобі в пригоді станемо.

Пожалів королевич і воронят, пішов далі. Коли це чує, назустріч йому хтось важко гупає.

– Хто це? – питає королевич.

– Та це я, старий ведмідь,– озвався грубий голос.

– Я тебе, ведмедю, заколю і з’їм, бо дуже голодний, ледве ноги переставляю,– мовить королевич.

– Не коли мене і не їж мене – все одно тобі не справитися зі мною. А краще сідай на мене, і я понесу тебе скрізь, куди захочеш.

Сів королевич на ведмедя й їде. Підійшов ведмідь до струмка й каже:

– Чуєш – струмок дзюркоче? Візьми з нього води й промий собі очі.

Промив королевич очі й став трошки бачити.

Згодом зупинився ведмідь біля другого струмка.

– Це,– каже,– другий струмок. Промий його водою собі очі.

Промив королевич очі – ще краще став бачити.

Пішли далі. Невдовзі зупинився ведмідь і каже:

– Оце третій струмок. Ще раз промий цією водою собі очі. Промив королевич очі – й зовсім добре став бачити. Тоді

ведмідь і каже:

– Тепер ти добре бачиш, більше я тобі не потрібний.

Королевич подякував ведмедеві й пішов додому. Побачивши його, брати спершу злякалися,– а що як він розповість батькові про їхній злочин,– а потім осміліли й стали нашіптувати батькові, що брат дурень і десь ото блукав довго – тільки сорому королівській родині завдає.

Розгнівався король і вигнав найменшого сина гусей пасти.

Якось старші брати почули, що найменший співає пісеньку про мурашню. Послухали, послухали та й пішли до батька наговорювати:

– Отой наш дурень ще й глузує з тебе. Співає, що він розумніший і сильніший за тебе, що може за одну, ніч вирубати п’ятсот беріз у лісі, звезти їх в одну купу, порубати й скласти. Не дозволяй, тату, кепкувати з себе.

Розсердився король, покликав сина та як закричить:

– Ти ще з мене глузуєш? Як так, то цієї ж ночі зрубай п’ятсот беріз, звези їх докупи, поріж, порубай і склади. Як не зробиш цього – прощайся з головою.

Пішов гусячий пастух у клуню, упав на солому, гірко зажурився. І тут де не взялася мурашка й питає його:

– Чого зажурився, юначе?

– Горе мені, мурашко,– відповів королевич і розповів їй про все.

– Не бійся,– мовила мурашка, – іди собі й спи спокійно. Завтра побачиш, усе, що велів король, буде зроблено. Ти колись пожалів нас, і ми допоможемо тобі цієї важкої ночі.

Пастух махнув рукою і пішов спати: все одно, мовляв, завтра йому кінець.

Наскликала мурашка силу-силенну мурашок, і всі вони гуртом узялися працювати: одні дерева валять, другі стягають докупи, треті ріжуть і рубають, четверті складають, а п’яті просіку прокладають. Поки сонце зійшло, усе було зроблено.

Розгнівалися дуже брати, що не пощастило їм занапастити брата, й послали його індиків пасти.

Знову почули вони, як брат співав, пішли до батька й стали набріхувати:

– Наш індичий пастух знову глузує з тебе. Співає, що він розумніший і дужчий за короля. І що може за одну ніч воскову вежу звести перед нашими хоромами. Не дозволяй, тату, щоб отой індичий пастух та глузував з тебе.

Покликав король найменшого сина та як гримне на нього:

– Ти знову з мене глузуєш?! Як так, то мусиш цієї ночі збудувати воскову вежу перед моїми хоромами. А не збудуєш – прощайся з головою.

Пішов індичий пастух у клуню, упав на солому, гірко тужить, а тут звідки не взялася бджола та й питає його:

– Чого зажурився, юначе?

– Ой, погано мені, бджілонько, – відповів королевич і розповів їй про своє горе.

– Не турбуйся,– каже бджола.– Іди собі й спи спокійно. Завтра встанеш і побачиш готову вежу. Ти пожалів нас, і ми допоможемо тобі в скруті.

Наскликала бджілка силу-силенну бджіл, і робота закипіла: ті носять віск, ті будують вежу. До схід сонця вежа була готова. Та гарна ж – такої ще ніхто ніколи й не бачив.

Не сподобалося старшим братам, що й цього разу їм не пощастило, і послали вони найменшого курей пасти.

Курячий пастух уже й співати перестав, щоб знову брати до нього не прискіпалися.

Та все одно пішли старші брати до батька набріхувати:

– Тату, курячий пастух знову з тебе глузує. Співає, що він розумніший і дужчий за тебе. Він, мовляв, може зробити такого дзвона, що коли той дзвонитиме, то вся наша країна почує. І цей дзвін він винесе й повісить у восковій вежі. Не дозволяй курячому пастухові з тебе знущатися!

Король покликав найменшого сина та як гримне на нього:

– Ти й досі наді мною знущаєшся?! Як так, то в цю ж ніч зроби дзвін, винеси його на воскову вежу, і хай він дзвонить так, щоб усі в нашій країні чули! А не зробиш – прощайся з головою!

Пішов королевич у клуню, упав на солому, геть нещасний. І тут раптом прилетіла ворона та й питає:

– Кар-кар, чого зажурився, юначе?

– Ой, лихо маю, ворононько,– відповів курячий пастух і розказав їй про свою біду.

– Не бійся,– відповіла ворона,– Іди собі й спи спокійно. Завтра побачиш дзвона на вежі. І коли в нього дзвонитимуть, то почують усі, хто в нашій країні живе. Ти пожалів мене, я допоможу тобі цієї важкої ночі.

Наскликала ворона силу силенну вороння, й усі вони полетіли до такого міста, де на майдані лежав дзвін. Зчепилися ворони між собою крильми, підняли того дзвона і перенесли на воскову вежу. Вранці пішов король із синами і всією челяддю до вежі й наказав курячому пастухові задзвонити. Взяв королевич вірьовку й легенько вдарив у дзвін – той задзвонив гучним жалібним голосом, ніби розповідав усій країні про несправедливість і горе. Обидва брати почули в тому голосі про свій злочин – як вони рідному братові очі викололи, а король – як він тяжко скривдив свого найменшого сина... Затремтіли їхні серця і розірвалися від страху. А молодий король старався так жити і правити, щоб не боятися голосу того дзвона.