алтайська казка - Чимирик, алтайська казка

Жив на Алтаї Сюмелу-пай. Він їздив на вороному інохідцеві, ходив у шубі, покритій чорним шовком.

Ось одного разу вранці поїхав Сюмелу-пай на пасовисько, закортілося йому поглянути на свої стада рогатої худоби, на свої табуни всіх шістдесяти мастей.

Плавно біжить вороний іноходець, важко сидить у високім сідлі Сюмелу-пай. А навстріч йому верхи на лютому бикові,– лихий алмис. Очі в алмиса – киплячі казани, зуби – гострі ножі.

– О-о! – закричав алмис.– Давно, чував я, живе на землі, у нашому Алтаї, славний алип-герой Сюмелу-пай. Чи це не ви будете?

У Сюмелу-пая спідня щелепа одвисла, піт з чола тече, а сам тремтить у своїй теплій шубі.

– Та-так, я Сюмелу-пай. Приходьте завтра в мій восьмигранний аїл. Я наготую для вас найкраще пригощення, зустріну вас у найкращому одязі, на найпрудкішому коні.

– Ну, гаразд. Прийду. Однак, якщо одурите, лихо вам буде.

Сюмелу-пай смикнув повід, огрів дев’ятихвостою нагайкою

вороного інохідця. Як вітер примчав іноходець вороний на стійбище.

– Гей, раби! Нав’ючте моє незчислиме добро на мій незчислимий табун. Я покочую за сім гір, за дев’ять рік,– мов грім гримнув Сюмелу-пай.

Білий світ схитнувся, коли табуни рушили, ніби густий чагарник.

Народ рушив, як чорний ліс.

Надвечір уже переправилися через дві ріки, через три гори перейшли. Сюмелу-пай трохи отямився, губу підібрав, піт з чола обтер і каже:

– Гей, приведіть-но до мене пастушка, сироту Чимирика. Чимирик завжди спав на голій землі разом з собаками, їв

із щербатого черепка.

На його ногах узувачки нема на його плечах шуби нема. Зняв Сюмелу-пай зі своїх плечей шубу, криту чорним шовком:

– Одягни цю шубу, Чимирик.

Наказав Сюмелу-пай засідлати найкращого коня:

– Сідай у сідло, Чимирик.

Сирота-пастушок у такому високому сідлі ніколи не сидів, на такому прудконогому коні не скакав, такої шуби не носив. Голови підвести не сміє, повід у руки взяти не відважується. А Сюмелу-пай каже до нього ласкаво:

– На старому стійбищі в моєму восьмигранному аїлі я забув стрілу з бронзовим наконечником. Поскачи в стійбище, Чимирик-малюк, дитино моя, привези мені стрілу.

Поскакав Чимирик до старого стійбища, спішився, зайшов до кошемного восьмигранного аїлу Сюмелу-пая і ледь од страху не впав. Біля вогнища сидів, спав-хропів чоловік, на чоловіка несхожий, звір, на звіра не схожий. Стріла з бронзовим наконечником висіла у колчані над головою сплячого. Чимирик щойно руку простягнув, а той, що спав, уже й прокинувся. Очі в нього – два киплячих казани, зуби – гострі ножі. Чимирик ногою двері штовхнув, вискочив з аїлу.

– Стривай! Зачекай, мила моя дитино! – загукав алмис тонким голосом.– Очі твої повні вогню, голова – розуму, дай мені твою праву руку, скажи мені, де господар твоєї чорної критої шовком шуби, де хитрий Сюмелу-пай?

Чимирик руки алмису не подав, про Сюмелу-пая нічого не сказав. Скочив у сідло, хльоснув коня. Та кінь з місця не зрушив, тільки головою мотає. Виявляється, алмис схопив коня за хвоста, держить, не пускає.

Чимирик зіскочив з коня і побіг.

Прибіг Чимирик до берега чорного озера, далі дороги нема. Чимирик сховався за стовбур завтовшки в десять обхватів. Алмис за ним. Так бігали вони кругом осокора, алмис ні на крок не відстає. Ось уже схопився алмис лапою за пояс чорної шовкової шуби. Та Чимирик вийняв ножа з шкіряних піхов, розітнув пояс. Алмис з поясом у руках гепнувся на спину, а Чимирик подерся угору по стовбуру осокора. Алмис підхопився, а Чимирик уже на самісінькій верхівці.

Заохав алмис, навіть заплакав:

– Зовсім трішки я запізнився цього Чимирика схопити, за ноги стягнути...

Вихопив із-за пояса гостру, як молодий місяць, сокиру і вдарив по стовбуру залізного осокора. Два дні, дві ночі без передиху рубав.

На третій ранок заскрипів, захитався залізний осокір. Лишилося разів з два сокирою вдарити, і дерево впаде, але ноги вже не держуть алмиса, руки в нього вже не піднімаються.

– Втомився я,– зітхнув алмис. – А, дарма! Надламане дерево не випрямиться, Чимирик-малюк нікуди не дінеться. Перепочину я трохи...

Сів на землю, прихилився до стовбура й заснув.

А сирота Чимирик смерть свою зовсім близько бачить. Гірко-гірко заплакав він.

Ось уже забурчав, заохав спросоння алмис. Прокинеться, гупне сокирою по стовбуру, і Чимирику кінець.

У синьому небі кружляв сірий сокіл, здобичі шукав, круглими очима довкіл поглянув. І побачив на верхівці осокора хлопчика в чорній шубі.

– Ти чого тут сидиш, хлопчику? За чим так гірко плачеш?

– Як не плакати? Під деревом сидить алмис, прокинеться і мене з’їсть.

– Де ж твої батько-мати?

– Нема в мене ні батька, ні матері. Сирота я, раб Сюмелу- пая. Його худобу випасаю, окрім двох сірих собак, ніхто зі мною не знається.

Сокіл розправив крила, пролетів. Він поспішав на пасовисько Сюмелу-пая, він шукав двох сірих собак.

Скільки часу сидів Чимирик на гілці зламаного осокора, скільки часу алмис під деревом спав, хто знає? Раптом чорна пилюга з землі до неба здійнялася, біла хмара з неба на землю впала. І побачив Чимирик двох сірих собак, двох своїх вірних друзів. Язики звисають у них з пащ, мов червоне полум’я, довгі хвости землею стеляться.

Вчепилися сірі собаки гострими іклами в алмиса і потягли його до чорного озера.

– Слухай, вірний наш Чимирику,–сказав старший пес,– ми пірнемо разом з алмисом в озеро, і якщо спливе чорно-бура кров, смійся і радій. Якщо червона кров на воді з’явиться, плач і журися.

Собаки потягли алмиса до води.

Чимирик спустився з дерева, дивиться на воду, жде. Ось з’явилася чорно-бура кров. Чимирик у долоні заплескав. Але в цей час виступила на воді кров червона. Зажурився Чимирик, заплакав.

Через деякий час виступила знов на воді чорно-бура кров.

Ллється, ллється кров алмиса,

Жирна й чорна, як отрута.

Гей, алмисе, лиходію,

Чорну, люту смерть прийми!

Щойно проспівав Чимирик ці слова, вийшли обидва собаки з води.

Молодший скаче, хвостом виляє, а старии сидить, рану на лапі зализує.

– Треба цілющої трави знайти,– сказав Чимирик.

– Ніколи, ніколи, – відповів старий пес. – Спершу треба Сюмелу-пая покарати.

Ось пішли вони шукати стійбище Сюмелу-пая. Кульгавий пес усе повільніше й повільніше ступає. Потім і зовсім на хвіст сів.

– Ні, мені нарівні з вами не зійти. Ідіть самі, я зостануся в лісі.

– Ми присягаємося,– пообщяв Чимирик,– як Сюмелу-пая переможемо, сюди повернемось.

І лишився сірий кульгавий собака сам у хащах дикого лісу.

Місяць минає, друзів немає. Другий минає, а друзів усе немає й немає.

«Якщо убито їх, то вже кості їхні десь сохнуть. Якщо живі, мабуть, уже не прийдуть», – подумав старий собака і заплакав.

І так тоскно стало сірому кульгавому собаці, що він ще далі в ліс забіг, ще голосніше завив-заплакав.

До людей сірий собака тепер не виходить, на поклик не відгукується, хвостом не виляє. Гавкати він одвик, а як згадає Чимирика й другого собаку, знову гірко-гірко плаче й виє сам у глухому лісі.

І діти і внуки сірого собаки не гавкають, а виють і втікають від людей.

Люди називають їх вовками.

Скільки зим з того часу розтануло, скільки весен одцвіло, скільки літ проминуло, ніхто не зна, куди пішов сирота Чимирик, де другий собака, ніхто нам досі не розказав. За цей час скелі впали, гори виросли. Там, де ліси шуміли, каміння оголилось, на голім камінні тайга виросла. Давно це було, а тепер тільки казка й зосталась.