алтайська казка - Танзаган – батько алтайців, алтайська казка

Давним-давно жив на Алтаї старий Танзаган. Він їздив верхи на маленькому рудому коні. Зуби в старого пожовкли, шкіра висохла, борідка вилиняла.

Та сам старий був легкий і спритний. Він не розводив худоби, не орав землі, а ходив на лови. Кочував дикою тайгою, жив поміж звірів – то й став подібний до лісового звіра.

Його вузькі очі бачили вночі так добре, як і вдень. Вуха чули барса в горах і крота під землею. Нюхом старий чув птаха в небі й рибу в воді.

Одного разу їхав старий Танзаган глухими хащами, і раптом відкрилося перед ним кругле, мов небо, озеро. На березі билися дві жаби-велетні. Одна біла, друга бура. Вони ревли, мов ті бики, стрибали, ніби сарлики, як оспівані в піснях герої, жбурляли одна одну то вгору під небо, то вниз у прірву.

Вражений старий Танзаган мовчки на цю битву дивився.

І Скільки на землі живе, а такого не видав.

Бура жаба надулася завбільшки з велику гору і стала тіснити білу до води.

– Ква-а-а...– скрикнула біла жаба,– ква-а-а... Невже на голубому Алтаї, на білому Алтаї ніхто не прийде на поміч?

Старий Танзаган торкнув повід свого маленького коня.

І Рудий кінь задріботів, легкою ступою на берег озера прибіг.

– Чого сваритесь? – запитав старий.

Бура жаба у відповідь тільки очима зблиснула та величезною лапою насварилась.

А біла заплакала. Сльози, ніби крупні кришталеві гудзики, так і сипонули з очей.

Старий Танзаган здійняв нагайку і вперіщив буру жабу по круглій спині. Та, навіть не скрикнувши, мертва впала.

Біла, підібравши передні лапи, Танзагану вклонилася: Мені життя врятували, славний богатирю. Ця алмиска зі своїм військом усе озеро заполонила. Сама хоч і загинула од вашої нагайки, але ж військо зосталося. Нікого до води бурі алмиски не пускають. Хто до озера наблизиться – вбивають, хто сам не підходить – того силою тягнуть. Краплі води моєму народу ковтнути не дають.

– Видно, доведеться мені воювати з тим, з ким ніхто не воював,– зітхнув старий, – доведеться ставати на герць з тим, з ким не бились алипи в бронзових обладунках, доведеться битися з тими, з ким не билися герої в мідних обладунках.

– Шановний Танзагане,– заперечила жаба, – цих бурих чудовиськ не йме меч із бронзи, не йме і стріла з мідним наконечником: убити їх може тільки кров рудого коня.

– Коли коня вб’ю, як житиму! Пішки ходити я не можу.

Жаба дивиться на нього очима світлими, як янтар, зіницями

темними, як агат:

– Не за себе прошу, за свій народ. Зла ми нікому не чинимо, поганого нікому не бажаємо. Коня свого заколіте, кінську кров в. озеро спустіть.

Поглянув Танзаган на свого маленького рудого коня, серце від жалю стислося. Одвернувся старий, спішився, видобув із темних очеретяних піхов світлого ножа, торкнув гострим лезом шию коневі.

Із синьої жили помалу потекла темна кров, із круглої жили вдарила кров ясно-червона.

Від темної крові коня, від його червоної крові озеро закипіло. Кров згорнулась, і озеро затверділо, сухою корою взялося. У цій сухій корі чорні чудовиська навік і вигибли.

А старий Танзаган сів на гнилий пень і заплакав:

– Ноги свої – коня я зарізав, крила свої – коня я убив. Друга-товариша заколов...

Біла жаба підійшла, жовту стрічку простягає:

– Віддяку мою прийміть.

Та старий стрічки не бере і дивитися не хоче.

– Шановний богатирю, народ мій не зневажайте, від дарунка не відмовляйтеся. На заході сонця стрічку двома пальцями здійміть, змахніть нею. Уранці будь-яке бажання ваше сповниться.

Поклала стрічку до ніг старого, і більше ні слова. Де стояла – сліду нема, куди пішла – невідомо.

На захід сонця зупинився, назбирав сухого паліччя, зняв з пояса кресало, викресав іскру, полум’я хмиз пройняло. Тоді вийняв двома пальцями стрічку з кисета, змахнув нею.

– Завтра, ледь засіріє, нехай лежать тут, біля мого багаття, дві маралові туші,– сказав так, ліг і заснув.

Уранці прокинувся, дивиться – дві гладкі маралячі туші біля багаття лежать, а поруч дві пари рогів, дві шкури й вісім копит.

Старий підкинув хмизу в вогонь, підсмажив м’яса, попоїв.

Від того часу Танзаганові зажилося добре.

Ввечері скаже:

– Коня б мені,– змахне стрічкою, ляже спати.

Вранці, щойно очі розплющить, зирк – незліченні табуни рудих кобилиць довкруг пасуться, а жеребці між собою гризуться, кому табун водити.

Перед заходом сонця тільки подумає: «Мені б корову...», а на ранок ходять у буйній траві незліченні череди.

До багатих черед, до швидконогих табунів, до солодкої трави й люди прикочували. Розляглося стійбище від західного краю землі до східного.

Ще й двох зим, весен не минуло, а скільки вгодованих коней заколено, в великих мідних казанах зварено, скільки пісень переспівано, скільки зіграно весіль – не злічити! У кожному аїлі тепер плакали й сміялися діти, що народилися у цьому урочищі!

На ноги діти спинаються, батькам своїм мщними ноженятами подоли шуб топчуть.

І занудьгував старий Танзаган. Закортіло і йому своїх дітей у себе в аїлі побачити, на свою дружину подивитись.

Ось одного вечора змахнув він стрічкою і мовив:

– Завтра на зорі красуня-жона нехай ввійде в аїл мій.

Уранці, заледве небо поблякло, старий прокинувся – біла гуска в аїлі стоїть.

Образився Танзаган:

– Нема сорому в білої жаби. Добро, яке мені заманеться, – дає, а жони попросив – обдурила.

Зняв зі стіни гнучкого лука з тугою тятивою, видобув з колчана стрілу:

– Лети, біла гуско! Сплячого звіра, сидячого птаха я ніколи не б’ю. Лети!

Ще слова мовлені не схололи, очі змигнути не встигли, Танзаган стрілу на тятиву ще не поклав, як біла гуска стрепенулася, повернулася, красунею обернулася. Коси у неї, як вечорове небо, жовто-бронзові, вуста ніби брови в тетерука – яскраво-червоні.

У Танзагана коліна підломилися, поволі на землю опустилися. Вії часто-часто закліпали, на вузьких очах сльози виступили.

– Я тринебесного Курбустана менша дочка. З третього неба до вашого багаття прийшла. Назад на третє небо мені тепер дороги нема – димом вашого вогнища дихала, у вашому аїлі побувала.

Старий Танзаган погладив шкарубкою долонею жовто-бронзові коси. Колючою щокою притулився до ніжної, як пелюстка маральника, щоки красуні, взяв її за праву руку, засмаглим чолом до її коліна припав:

– Вашим другом навіки я буду.

– Будьмо завжди нерозлучні, – сказала вона.

Так народжена третім небом менша дочка Курбустана стала дружиною земного чоловіка. Одяг йому шила, їжу готувала. Вогнище Танзагана не згасало, казан його, повен м’яса, ніколи не вихолоняв.

Тринебесна красуня народила Танзаганові двох синів і дочку. Діти підростали, а мати їхня не старіла, врода її не тьмяніла. Спереду на неї поглянеш – правобіч сонце стоїть, ліворуч місяць. Зі спини глянеш – зорі мерехтять.

Її місячно-сонячну вроду, її зоряну красу димом багаття не закоптиш, сажею не затьмариш.

Жоден чоловік не міг про неї здумати без щему в серці. І ходили вони розлючені.

– Будь-кого з нас бери собі в чоловіки. Хіба старий Танзаган тобі чоловік?

Однак дочка Курбустана зоставалась в аїлі Танзагана.

Тоді вони сказали один одному:

– Якщо вже на Алтаї таких красунь не було й немає, нехай і ця в нас не лишається, печінки нам не вередить, сердець нам не труїть.

Але ж знали в народі – стріли Танзаганові на землю не падають, цілі не минають. І сміливця не знайшлося, героя не об’явилося, хто б наважився до ветхого берестяного аїлу наблизитись.

Одного осіннього дня заарканив старий дев’ятилітнього коня з табуна, поклав йому на спину пітник, вмостив сідло, затягнув шістнадцятьма попругами. По тому взяв свій мщний лук, почепив через плече, поклав у колчан стріли, вчепив до пояса ніж і кисет. Сів на коня і поскакав на лови, щоб добути гірських козлів теке, прудконогих дзеренів і маралів з розлогими рогами.

Люди тільки й чекали на те.

Сміливо підійшли вони до аїлу, притягли сухого хмизу, обіклали аїл і підпалили. Зі свистом і тріском спалахнули берестяні стіни. Високо, під самісіньке небо жбурнуло полум’я.

Разом з полум’ям вилетіла з аїлу, обернувшись білою гускою, менша дочка тринебесного Курбустану.

Троє її дітей трьома пташками шугнули слідом за матір’ю.

З багатою здобиччю повернувся з ловів старий Танзаган.

Присів старий на схололу золу. Цілий день просидів, журився. Коли сонце пішло за гори й засутеніло на землі, побачив Танзаган – сходить на небо чотири нові зірки. Попереду всіх мати тихо сяє, на плечах у неї блищать два хлопчики, на спині мерехтить маленька дівчинка.

Сузір’ям Білої Гуски найменував старий Танзаган цю сім ю і гірко-гірко заплакав:

– На дочку тринебесного Курбустану нехай тепер люди милуються, лихими помислами її не кривдячи. Нехай, на три малі зіроньки поглянувши, згадають люди, як дітей з батьком розлучили.

Вийняв із кисета жовту стрічку, змотав клубком і закинув на небо, своїм дітям у дарунок. Там позад сузір’я Білої Гуски той клубок і досі сяє маленькою, ледь помітною зірочкою.

Довго зітхав-тужив старий, а далі й каже:

– Ні, не можу я жити самотньо. Оженився б хоч на оцій головешці. Хочу, щоб у моєму аілі сміялись і галасували мої діти.

Зирк, а поруч з ним, димом вогнища закіптюжена, в сажу вимазана, чорна, як головешка, стара баба стоїть.

Вона народила Танзаганові багато-багато чорнявих, смаглявих дітей. По всьому Алтаю вони розселилися. І рід його ніколи не скінчиться, а множитиметься на землі, доки сяє сузір’я Білої Гуски. Адже ці зорі алтайським людям ріднею доводяться: і ті й інші Танзаганові діти.