киргизька казка - Джаннат, киргизька казка

Колись дуже давно жив собі хан. І було в нього троє синів і три доньки. Той хан був завзятим мисливцем. Одного разу він у супроводі сорока джигітів повертався з полювання. Вечоріло. Аж раптом неподалік вискочив на дорогу золотий кіїк. Не довго думаючи, хан кинувся за ним у погоню. Довго гнався хан за кіїком. Коли ж, зрештою, опам’ятався, побачив, що він у пустелі, а золотий кіїк ніякий не кіїк, а високий бридкий верблюд. «Що ж, верблюд, то й верблюд. І це корисна тварина», – подумав собі хан і хотів упіймати верблюда. Аж придивляється хан – то зовсім і не верблюд, а страшне чудовисько. Стоїть хан ні живий ні мертвий.

А чудовисько й каже йому:

– Добридень, хане, щасливої тобі дороги. Даю тобі вибір: смерть чи довічні муки.

– Змилуйся, батире, зглянься, відпусти! – запросився переляканий хан.

– Що ж я матиму з того, як тебе пожалію?

– Усе, що хочеш, усе віддам, – проситься хан у чудовиська.

– Оддаси мені трьох своїх дочок.

– Гаразд, оддам, хай буде по-твоєму,– швиденько погодився хан, щоб чудовисько не передумало.

– А коли віддаси? – питає чудовисько.

– Того ж дня, коли я помру, мої доньки стануть твоїми дружинами,– сказав хан. – Таке моє слово.

Хан хотів уже повертати коня, та чудовисько зупинило його:

– У мене нема худоби на калим за твоїх дочок. Але ось тобі мій калим – худоба й достаток, добро і зло, – сказало чудовисько й простягнуло ханові ножик.– Звати цей ножик Джаннат. Він може зробити все, що ти йому накажеш.

По тих словах чудовисько відпустило хана.

З того часу спливло чимало років. Хан спокійно правив своїм народом і втішався життям.

– Діти мої, надходить мій смертний час. У спадщину я залишаю вам три речі: одному – ханство, другому – багатство, третьому – моє слово. Ідіть, порадьтеся між собою, що кому повинно дістатись.

Вийшли сини від батька й радяться між собою. Старший син і каже молодшим:

– Я серед вас найстарший, і мені повинно дістатися ханство.

– То мені віддавайте багатство,– зажадав середній син.

– Гаразд,– погодився найменший син, – хай мені залишається батькове слово.

Так порадилися вони й прийшли до батька.

Старший каже:

– Я беру ханство.

– Я – багатство,– каже середній.

– Гаразд,– погодився й батько. – Йдіть, хай вам буде ханство та багатство.

Вийшли обидва старші сини. Біля батька лишився найменший.

– Слухай мене уважно, сину,– звернувся до нього батько.– Через сім днів я помру. Поховайте мене за звичаєм. Та коли мене будуть ховати, ти повинен залишитися вдома. Приїдуть до тебе на ослах три жебраки. «Віддай нам сестер»,– скажуть вони. Збери сестер у дорогу й відпусти з жебраками. А на мене не ображайся, що я тобі не залишив спадщини. Я залишаю тобі вороного з зірочкою скакуна та оцей чарівний ножик. Звати його Джаннат. Виконувати бажання господаря – таке вміє Джаннат. Але про це ніхто нічого не повинен знати. Як тільки хто дізнається про ножик, тебе спіткає велике лихо.

– Добре, батьку,– каже найменший син. – Зроблю все, що ти наказав.– І хлопець сховав той чарівний ножик.

Через тиждень старий хан помер. Прийшли люди провести хана в останню дорогу.

Найменший син осідлав батькового вороного коня, провів небіжчика за ворота, але, виконуючи батьків заповіт, залишився вдома.

Незадовго по тому, як винесли покійника, їде до двору чужий чоловік у білій чалмі верхи на чорному ослі.

– Звідки їдете, дядьку? – питає його хлопець.

– Нічого мене питати,– оддавай лишень батьків борг, відповів чоловік.

– Добре, дядечку, – тільки й сказав хлопець.

Покликав він свою старшу сестру, посадив її на осла й попрощався з нею. Через деякий час їде знов чоловік верхи на ослові. Віддав йому хлопець середню свою сестру. Згодом при їхав і третій. Попрощався хлопець і з найменшою сестрою, сів на вороного коня й поскакав на кладовище. Та він зпізнився – батька вже поховали. Заплакав юнак над батьковою могилою і разом з людьми повернувся додому.

Тим часом жінки, які лишалися вдома, стали докоряти старшому братові:

– Як ви дозволяєте своєму найменшому братові чинити таке неподобство! Замість того, щоб поховати батька, провести його в останню путь, він казна-що коїть: залишається вдома і віддає своїх сестер якимсь жебракам на ослах.

Таке свавілля й справді не на жарт розгнівало старшого брата, який став тепер ханом. «Якщо він зараз таке виробляє, нічого сподіватися від нього добра надалі», – вирішив старший брат і звелів повісити свого найменшого брата. Народові ж оголосив:

– За свавільний вчинок я наказав стратити свого рідного брата.

Хто посміє перечити ханові? Та середній брат заступився за найменшого. Просить він хана:

– Хане, пожалійте його! Ми ж усе-таки рідні брати. Не годиться нам убивати один одного, ще ж і земля не просохла на могилі нашого батька. Що скажуть люди на це? Благаю вас: не карайте його на смерть. Краще хай він покине ваш дім і назавжди залишить наш край.

Люди схвально загули довкола:

– Правильно каже середній брат.

Зрештою погодився й хан.

На другий день старший брат-хан привів найменшому братові сім верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом, і сказав:

– Я даю тобі сім верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом. Купи собі все, що треба, і назавжди покинь наш край.

З тим і вирушив юнак світ за очі.

Тут подорожні побачили юрту й вирішили заночувати в ній. Та як тільки всі міцно поснули, до юрти підкралися розбійники і забрали в юнака все-все: верблюдів із золотом та сріблом, вороного скакуна з зірочкою і навіть товаришів.

Довго побивався юнак, та нарешті згадав про батьків ножик. «Мабуть, настав час випробувати чарівний ножик»,– подумав юнак і уважно його обдивився. Це був звичайнісінький маленький ножик.

«Хіба може цей шматочок заліза виконати якесь бажання? – завагався юнак.– Чи, бува, не дурив мене батько?» Але іншого виходу не було, і юнак вирішив поговорити з ним.

– Джаннат!

Тільки-но юнак вимовив це ім’я, як прямо над його головою загуркотів такий грім, що він мало не впав з переляку. Коли все стихло, юнак оглянувся навкруги, та ніде нікого не побачив, тільки батьків ножик лежав на землі.

«Що воно за диво таке? – здивувався юнак. – Треба спробувати ще раз поговорити з ножиком». Підняв ножик і промовив ще раз:

– Джаннат!

– Слухаю вас, господарю,– почувся голос.

З несподіванки юнак здригнувся, і ножик знову впав на землю. Втретє бере він ножик у руку й утретє каже:

– Джаннат!

– Слухаю вас, господарю,– знову чує у відповідь.

Цього разу він не злякався, подумав трохи і каже:

– Хай семеро моїх товаришів, мій вороний скакун і верблюди з в’юками зараз опиняться біля мене.

Сам юнак ліг спочити. Аж тут чує якийсь галас, гамір. Прокинувся він, роздивляється – це його товариші з караваном. Спочатку юнак зрадів, а тоді подумав собі: «Якщо мої джигіти дізнаються про ножик, то це зашкодить мені ж самому. Краще відпустити їх, хай живуть собі, де самі захочуть».

От юнак і каже своїм джигітам:

– Батири! Дякую вам за службу. В нагороду віддаю вам коней, на яких ви зараз сидите, кожухи, в які ви одягнені, верблюдів, які у вас на прив’язі, разом із в’юками, що на них. Беріть це все, віднині воно ваше. їдьте собі, живіть, де хочете, далі я подорожуватиму сам.

Джигіти не повірили своїм вухам. «Це він каже насправді чи лише випробовує нас?» – подумали вони.

– Ні, ми не повернемося самі, не покинемо вас одного. І життя, і смерть розділимо з вами.

Та юнак повторив свої слова, а тоді ще й пригрозив джигітам:

– Якщо не поїдете з власної волі, то я покараю вас за непослух.

Зрозуміли джигіти, що юнак не жартує, і дуже зраділи:

Сів тоді юнак на свого вороного скакуна з зірочкою і поїхав далі. Незабаром він прибув до якогось міста. їде джигіт вулицями, аж раптом ніби світло якесь засліпило очі. «Що це?» – дивується юнак. Роздивився він навкруги і бачить: на башті мінарету стоїть дівчина такої вроди, що її можна було порівняти хіба з сонцем чи з зорею. Занімів юнак від такої краси, прикипів очима до дівчини. Але дівчина раптом зникла. Та юнак уже не міг забути її.

Аж за містом отямився юнак. «Я не поїду звідси», – вирішив він. Побачив неподалік перехняблену халупу й наказав своєму Джаннатові:

– Хай вороний мій опиниться в безлюдному місці. Хай він пасеться там поки я його не покличу. Хай з’являться зараз ремінні чокої, штани із шкури, малахай та сорочка.

Не встиг він і оком зморгнути, як наказ було виконано.

Одягнувся юнак пастухом і зайшов у халупу. А жили в тій халупі старий із старою.

– Добридень, батьку,– привітався юнак.

– Добридень, синку, хай легкою буде твоя дорога. Звідки й куди прямуєш? – питається юнака старий.

– Сирота я, батьку,– каже юнак.– Йду, куди очі світять. Може, стану бездітним людям за сина чи за брата такому ж, як я, сироті.

– Коли так, то будь нам за сина, хлопче.

І став юнак за сина старим. А вони тільки й мали багатства – п’ятеро кіз. Отож юнак доглядав їх, випасав, краще стали доїтися кози, вже не все молоко споживали, було й на продаж. Радіють старий із старою. «Це син нам щастя приніс»,– з вдячністю говорили між собою про хлопця.

– Я хотів би поїхати до міста,– мовив якось юнак.

Старий не перечив.

– Поїдь, чого б не поїхати.

І навіть дав трохи грошей.

Вийшов юнак надвір, дістав чарівний ножик і наказав йому:

– Хай з’явиться мій вороний скакун і мій багатий одяг!

Не встиг хлопець і оком зморгнути, а кінь його вже тут стоїть. Одягнувся юнак, став справжнім джигітом, осідлав коня й поскакав до міста.

Цілий день марно гуляв по місту джигіт: красуні ніде не було. Тільки надвечір знову побачив її.

З того часу юнак геть утратив спокій і вирішив будь-що одружитися з невідомою красунею...

Повертаючись додому, джигіт наказав Джаннатові:

Наказ одразу було виконано.

Привів юнак додому гніду кобилу з в’юками. Зраділи старі новому одягові та багатим ковдрам.

Увечері хлопець і мовить дідові:

– У мене до вас прохання.

– Яке ж прохання, сину? – питає старий.– Кажи, я все зроблю для тебе.

– Посватайте за мене ханову дочку.

– Гаразд, сину, завтра ж поїду до хана.

Вранці старий осідлав гніду кобилу, взяв у руку дубця й незабаром був коло ханового двору. Сторожа не впустила його в двір. Та старий не поступався, а щосили стукав дубцем у ворота.

Нарешті хан не витримав:

– Хай він зайде! – наказав сторожі.

Впустили діда. От він і мовить ханові:

– Мій повелителю! Люди кажуть: «До щасливого в дім приходять свататись, до нещасного – позиватися». Я прийшов до вас як сват: віддайте вашу дочку за мого сина.

– Що ти, дідугане, мелеш! Чи ж пара твій син моїй дочці?! – розлютився хан і наказав схопити старого.

– Мій хане! – звернувся до хана головний візир.– Нетреба цього робити. Покарати діда ми завжди встигнемо. Спершу треба його випробувати. Син найбагатшого в місті купця не зможе сплатити калиму, який ви зажадали за свою доньку. Накажіть це зробити старому і призначте строк.

Задумався хан: «І справді, нікуди поспішати. Побачимо, діду, на що ти здатний».

А тоді каже таке старому:

– Слухай, діду, якщо за п’ять днів ти не заповниш золотом мою казну, накладеш ти головою, а потім і твій син.

Засмутило старого ханове слово. Прийшов він додому сам не свій.

– Що це з тобою, батьку? Чому ти такий смутний? – питає його син. – Що сказав тобі хан?

– Краще б ти, сину, не питав. Хан повелів за п’ять днів заповнити золотом його казну. Інакше накладемо головою.

– Не журіться, – каже йому хлопець. – Не так і важко зробити це.

Минуло чотири дні. Увечері пригнав юнак своїх кіз додому, взяв у руку Джанната й наказав йому:

– Завтра хай з являться сорок верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом. Хай мотузки в’юків будуть з срібних і золотих ниток. Нехай килими на спинах верблюдів будуть оздоблені золотом, сріблом, перлами та діамантами. Хай перед караваном їдуть сорок дівчат, а позаду – сорок джигітів.

Сказав це юнак і подався спати.

Вранці старий зібрався молитися. Відчинив він двері, щоб вийти надвір, і замалим не осліп: таке яскраве світло сяйнуло йому в очі. Старий побоявся йти далі й повернувся назад до хати.

Та стара напала на нього:

– Ти чого це надвір не вийдеш молитися, діду?!

– Якщо ти така відважна, то вийди сама.

Виглянула стара з хати і впала з переляку. Насилу прийшла до пам яті. Дивуються дід з бабою: що воно означає? «Треба дізнатися, що то за диво таке,– радяться вони між собою,– Ми вже своє прожили на цьому світі, та коли щось погане станеться з нашим сином!.. Треба довідатись, на добро чи на зло такий знак».

Довгенько торгувалися старі, кому вийти ж подивитися. Зрештою вийшли обоє разом. Дивляться – аж те дивовижне

сяйво від сорока верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом, від сорока килимів, оздоблених перлами і діамантами. Побачили це старий із старою – мало не заплакали з радості.

Будить старий сина:

– Ти коли-небудь бачив таке?

Усміхнувся юнак:

А ви не погоджуйтесь. «Хай лишається, – скажіть йому.–

Пригодиться тобі ще борги платити. То віддаєш свою дочку за мого сина чи ні?» Запитайте його і повертайте назад.

Під їхав старий до ханового двору, відпустив тих сорок дівчат і сорок джигітів, а сам привів верблюдів до хана.

– Забирай калим за доньку, хане.

Справді, всі скарби не вмістилися в хановій скарбниці. Тоді й каже йому старии:

– Який же ти хан, коли для такого дріб’язку твоя казна замала? Складай усе просто в дворі.

Образився хан, закричав на старого:

– Забирай назад!

– Е ні. Нехай залишається. Пригодиться тобі ще борги платити. Кажи мені прямо, віддаєш дочку за мого сина чи ні?

Не знає хан, що й казати старому. Питає він першого візира, свою праву руку:

– Як же мені цього діда спекатися?

– Скажіть йому: «Гаразд, хай приїде жених. Хочемо подивитись на нього. Якщо сподобається жених – віддам за нього свою дочку. Якщо не сподобається – і ти, і він накладете головою», – радить ханові перший візир.

Хан так і вчинив:

– Хай через три дні приїде жених,– каже хан старому.– Сподобається – віддам за нього дочку, не сподобається – злетить голова з пліч і в нього, і в тебе.

Смутний повернувся дід назад. Через два дні питає його юнак:

– Батьку, що вам сказав хан?

– Через три дні ти повинен приїхати до нього. Хан спершу хоче тебе побачити, а тоді вже дасть відповідь.

– Гаразд,– сказав юнак і пішов собі спати. Десь уночі прокинувся він, дістав чарівний ножик і наказав йому так: –

Уранці хай з’являться біля мене сорок ставних джигітів. Хай чекає на мене біля конов’язі мій вороний скакун з зірочкою на лобі, а з ним ще сорок скакунів, схожих на нього так, як схожі між собою зайці. Хай сорок джигітів будуть як дві краплі води схожими на мене. Нехай вбрання всіх вершників і їхні коні будуть з одного боку білими, а з другого – чорними.

Сказав юнак це й знову заснув. А вранці, коли прокинувся, наказ його було виконано.

– Що ж мені сказати ханові? – питає в сина старий.

– Поїдьте до хана й оголосіть: «Жених їде, виходьте жениха дивитися!»

Старий осідлав кобилу й поскакав до хана.

– Жених їде! Виходьте жениха дивитися! – оголосив він.

Хан наказав своїм візирам:

– Виведіть на вулицю якнайбільше людей, поставте їх по обидва боки, хай добре придивляються до жениха.

Вийшли люди, чекають...

Сонце вже хилилось на захід, коли вулицею промчали сорок джигітів на чолі з женихом. Коли вершники зникли з очей, люди загомоніли:

– Бачили,– кажуть одні.– Він проїхав у чорному вбранні верхи на вороному коні, а за ним сорок джигітів у чорному одязі.

– Та що ви кажете! – заперечують інші.– Він їхав у білому вбранні верхи на білому коні, а за ним сорок джигітів у білому одязі на білих конях.

Суперечки змінилися сутичками – візири насилу припинили бійку. А старий і каже ханові:

– Що ж, хане, жениха ти бачив. Кажи тепер – віддаєш дочку?

Хан не знає вже, що й казати. А візир йому радить:

– Скажіть йому так: «У твою злиденну халупу я дочки не віддам». Загадайте йому за п’ять днів побудувати такий палац, як у вас. Не збудує – звеліть стратити. На цей раз старому не уникнути лиха».

Хан так і сказав дідові:

– Якщо збудуєш такий, як у мене, палац, я віддам свою дочку за твого сина. Даю тобі строку рівно п’ять днів. Не встигнеш – не те що невістки, а й білого світу не побачиш.

Повернувся старий додому. На четвертий день питає юнак:

– Батьку, що відповів хан?

– Краще б, сину, ти не питав. Хан загадав за п’ять днів побудувати такий, як у нього, палац. А не встигнемо – не жити нам.

– Не журіться, батьку,– заспокоїв юнак і пішов спати. Перед сном він дістав Джаннат^. й наказав йому:

– Завтра вранці над золотим струмком хай з’явиться дивовижний палац – такий, щоб люди, побачивши його, німіли з подиву. Ханів палац на один поверх, а мій щоб на три. В найбільшій залі нехай стоїть зливок золота завбільшки з верблюда, біля входу – завбільшки з коня.

Сказавши це, юнак ліг спати. А на ранок над золотим струмком засяяв на все місто розкішний палац. Дивувалися люди, не могли відвести очей від небаченої краси.

Знову прийшов старий до хана й питає:

– То віддаєш свою доньку за мого сина чи ні?

Ханові нічого було відповісти. Довелося віддати свою дочку прийомному синові бідняка. Так і зажили вони щасливо вдвох у чудовому палаці...