Мануель Кофіньйо Лопес - Старенькі з парасольками, Мануель Кофіньйо Лопес

У гущавині лісу, серед високих сосен, кедрів і квітучих дерев махагуа загубився маленький білий будиночок. Трава та папороть підступили до самого порога, доріжки зовсім заросли... Будиночок тепер стоїть занедбаний, порожній, вікна та двері його зачинені. І лише барвистий прапорець на даху нагадує про ті часи, коли тут жили господині будинку – семеро стареньких бабусь, сім сестер.

А колись селяни з сусідніх сел часто бачили, як старенькі гуляли по лісу. І яка б не була погода - дощ або сонце, – сестри виходили з дому кожна під своєю парасолькою. В одної сестри парасолька була жовта, в другої – червона, у третьої – блакитна, у четвертої – фіолетова, у п'ятої – синя, в шостої – зелена, а в сьомої – помаранчева.

Іноді траплялося, що старенькі вирушали за покупками в найближче село. Йшли вони одна за одною: попереду – старенька з жовтою парасолькою, за нею – з червоною, а остання йшла з помаранчевою парасолькою. Скільки їм було років, ніхто достеменно не знав. Навіть наймолодша сестра була дуже стара.

Проте, як звали сестер, добре знали не тільки в найближчому селі, але і далеко-далеко від лісу. Знали і яке в кожної бабусі улюблене заняття. І називали їх не тільки по іменах, а ще й так:

Олехандра – Згадуюча,

Беатриса – Замріяна,

Вероніка – Садівниця,

Габріела – Цілителька,

Доміан – Казкарка,

Гедвіга – Вишивальниця,

Жанета – Скликаюча Птахів.

А тепер ми розповімо про кожну з сестер.

Наче осіннє листя, шаруділо жовте плаття Олехандри. Бабуся тихенько дріботіла по доріжці. І, здавалося, зустрічний вітер відганяв її думки назад, до минулого. Дивилася Олехандра на квіти, на траву, на дерева, а бачила те, що було в давні часи. І що найдивніше: старенька могла не тільки згадувати. Вона могла вирушити у минуле.

Поряд із білим домом сестер тінь вічнозеленого дерева махагуа ховала старовинну карету. Розповідають, ніби колись вона належала прадідові бабусь. Але вже давно колеса карети поламалися, та й сама карета розвалилася, майже вросла в землю, покрилася павутинням, а папороті обплели її величезним листям.

Але... варто Олехандрі сісти в карету, як павутиння негайно зникало, і карета піднімалася на високі колеса. Старий оксамит сидіння знов ставав яскраво-блакитним. Як у колишні часи, виблискуючи золотом, карета легко котилася лісовою дорогою.

А в самому лісі в цей час відбувалися дивовижні речі: одні дороги заростали деревами, а інші з'являлися там, де ще хвилину тому була непрохідна гущавина. Одні дерева ставали нижче за травинки, а інші в ту ж мить виростали і тяглися своїми величезними гілками до неба і сонця.

Казна-звідки серед дерев з'являлися будинки та відразу ж зникали. Ці дива відбувалися тому, що Олехандра весь час згадувала: то одне згадає, то інше.

Одного разу бачили, як проїжджала старовинна карета, а в ній сиділа не теперішня Олехандра, а зовсім молода. Не тільки все змінювалося на її шляху, але і сама Олехандра розквітала. У кареті сиділа дівчинка з кучерявим волоссям і рум'яними щоками... Це думки Олехандри повернулися до минулого – вона побачила себе маленькою дівчинкою, рум'яною дівчиною в золотій кареті.

Після лісових прогулянок Олехандра повертала карету на старе місце. І тоді знов зникала золота обшивка, блакитний оксамит сидіння втрачав свій блиск, а павутиння і папороть знову обмотували карету.

Вечорами Олехандра не пропускала нагоди посидіти з сестрами на ґаночку, помилуватися рожевим заходом і поговорити про минуле.

І тоді спогади Олехандри перепліталися з мрією – так само густо, як у чистому повітрі розлогі гілки дерева махагуа. Найбільше такі вечори любила інша сестра - Беатриса.

І коли Олехандра розмовляла з Беатрисою, важко було зрозуміти: вони згадують або мріють.

Той, хто бачив Беатрису, розповідає, що вона зберегла красу навіть в старості. Одягалася Беатриса в усе червоне, і погляд її чорних очей, здавалося, був спрямований на щось нікому не видиме, далеке. Вона повільно ходила і часто несподівано зупинялася, широко розкривши величезні очі. Ось тоді перед її поглядом виникали чудові картини.

Одного разу, коли Беатриса йшла берегом озера Байаха, вона подивилася на небо і побачила, як у променях сонця виплив човен. У ньому сидів юнак і правив запряженими птахами – томекінами та кенарами. Човен низько пронісся над озером та берегом і, ледь не зачепивши Беатрису, швидко зник.

А ще ось що розповідають: біля самого будинку стареньких впала з дерева гілка. Звичайна гілка. Беатриса одразу подумала: добре, якби вона пустила коріння. І що ж? На очах у сестер гілка вкоренилася і перетворилася на дерево з широким листям. А в листі залунала тиха пісня.

Про що тільки не мріяла Беатриса! Трохи подалі від дому, серед кедрів, вона уявила собі білу чашу. І одразу серед зеленої гущавини виникла мармурова біла чаша, з якої забив високий фонтан.

Коли Беатриса переставала мріяти, чудеса негайно зникали. І розповідають, що якщо вона раптом закривала очі, то на небі і на землі ставало темно, як вночі.

Вероніка була старенька весела і лагідна. Одягнена у все блакитне, вона виходила з дому і поспішала до саду, до квітів. Разом із квітами Вероніка раділа чистому небу і яскравому сонцю.

Довгими годинами вона працювала в саду: поливала квіти, садила насіння, підстригала кущі та дерева. Вероніка милувалася, як протягом дня змінювали своє забарвлення квіти махагуа, або ж квітка-метелик. Вона запевняла своїх сестер, що від цієї дивної квітки надходить аромат самої Куби: і пахне він трохи морем, трохи водоростями, трохи пальмою і ще здоровою, щойно скупаною дитиною.

Сад у Вероніки був чудовий. Тут можна було побачити білі лілеї і рожеві гортензії, червоні жоржини і герань з бронзово-жовтим листям, запашні олеандри і польові гвоздики. Назви квітів звучали як музика. Послухайте: коральї, вікарії, альбааки, вегонії та нічні галани, флямбояни, кахігали і аралії. А ще високо піднімали голови жовті соняшники. Ви, звичайно, їх добре знаєте. Словом, в саду у Вероніки зростали всі квіти, які тільки є у світі.

Коли Вероніка приходила до саду, квіти вітали її, то розкриваючи, то збираючи свої пелюстки. Наспівували їй тихі пісні. Вероніка відмінно їх чула і розуміла.

Вона називала їх жартівливими іменами. Квіти сміялися. І навіть пустували: кропили свою садівницю росою з ніг до голови.

Але найдивовижніше: розповідають, ніби іноді Вероніка прокидалася в крапельках світлої роси.

Звичайно, це були витівки квітів. Але як їм вдавалося забратися в будинок, ніхто сказати не міг.

Найрум'янішою з усіх семи сестер-бабусь була, звичайно, Габріела. Габріела сама ніколи не хворіла і не могла припустити, щоб хтось застудився, кашляв і шморгав. Та що там застуда! Проти будь-якої хвороби у Габріели завжди були в запасі тисячі цілющих засобів. Якщо раптом в якогось малюка, який гуляв з Доміаною, починав боліти зуб, Габріела давала йому пожувати кульку з листя королівського ітаму, а до щоки прикладала лист шавлії.

Габріела зналася на лікарських травах, які сама назбирала у лісі. Кожен міг до неї звернутися по допомогу, і нікому Габріела не відмовляла.

Прекрасним цілющим засобом був смачний морс. Габріела готувала свій чудодійний напій з настоянки дикої гуїри. Туди ж додавала бджолиного меду, листя евкаліпту і махагуа, пагони молодого очерету разом з розмарином та ще мандарини з коричневим цукром. У цілому світі не знайти кращого засобу від кашлю.

Кожного дня у своїй незмінній фіолетовій сукні Габріела ходила від села до села і допомагала хворим. Немає потреби говорити, що дорослі і діти з радістю зустрічали Габріелу.

Але все ж таки най, най, найцілющий засіб, який Габріела рекомендувала всім, – це сонце, вода та гімнастика.

Сама Габріела піднімалася з першими променями сонця і ніколи не забувала робити ранкову гімнастику.

Доміана! Доміан, до тебе прийшли! – Цей крик лунав щоранку в білому будиночку семи бабусь.

У дверях з'являлася Доміан у синьому платті. А біля порога на неї вже чекали діти.

– Тітонько Доміан, – просили вони, – розкажіть про птаха, який любить танцювати.

– Ні, про колібрі, яка живе всередині лимона.

– Ні, казки в'єтнамських хлопців...

І ще про різне запитували в тітоньки Доміан.

Разом з дітьми тітонька Доміан сідала в тіні дерева і починала розповідати. А казок вона знала безліч, напевно, не менше, ніж листя на дереві, під яким вони сиділи...

Коли ж Доміан помічала, що дітям хочеться пограти, пострибати, вона видувала соломинкою мильні бульбашки, та такі, які не лускали в повітрі. Хлопці гралися ними, як прозорими м'ячами. Потім усі йшли до лісового струмка. Доміан робила з паперу кораблики. Діти пускали їх на воду. А струмок поспішав до моря. І кораблі на очах у дітей виростали, ставали справжніми. На щоглах у них майорів кубинський прапор. Кораблі допливали до моря і пливли далі, далі – по морях і океанах усього світу.

Діти ходили з Доміан по лісу і дуже часто разом співали.

Доміан сама вигадувала слова пісень. У цій пісні говорилося, що вона любить усіх дітей землі, якого б кольору не була б у них шкіра – чорна чи біла, – любить, коли діти сміються, грають. Так, усіх дітей любила Доміан.

Щоб одразу впізнати Гедвігу, запам'ятайте: вона єдина з сестер була в окулярах. Гедвіга носила зелену сукню, гаптовану квітами і травами.

Вона шила сукні і собі, і сестрам. Але найбільше любила вишивати.

З ранку Гедвіга зручніше всідалася на вербовий стілець, брала в руки п'яльця і починала вишивати. Але вона не просто вишивала: квіти, вишиті майстерною рукою, оживали, ставали запашними, а вранці сяяли росою. Вона вишивала спогади Олехандри, мрії Беатриси, квіти Вероніки, іграшки для дітей Доміани, птахів Жанети і цілющі трави Габріели.

Одного разу в будинку сестер сталося таке диво. Гедвіга вишивала метелика. Коли вона закінчила своє вишивання, метелик замахав золотими крильцями і полетів.

І досі метелик пурхає в лісі. Вчені-мандрівники мріють спіймати і описати метелика Гедвіги.

І тільки діти з сусіднього села добре знають і люблять його. Золотокрилий метелик сам іноді прилітає з лісу, щоб пограти і покружляти разом з дітьми.

Про те, що старенька Жанета вийшла з дому, відразу ставало відомо. Галас зчиняли птахи, що жили на деревах поруч із будинком.

Жанета виходила в помаранчевій сукні. Птахи давно вже на неї чекали і тепер навперебій вітали ранковою веселою піснею.

Вранці дзвінкіше за будь-якого будильника птахи проганяли сон Жанети своїм співом. Вони вважали свої пісні важливою і почесною справою.

Птахи поділили весь тиждень так: у понеділок будили Жанету дрозди, у вівторок – гірські жайворонки, у середу – томекіни, у четвер – кенари, у п'ятницю – маїти, в суботу – щиглики, а в неділю дзвінкою піснею заливалися солов'ї.

Жанета віталася з ними. Вона добре розуміла пташину мову, і сама вміла наслідувати голоси всіх птахів. Коли вона воркувала голубиною, то голуби зліталися до неї зграями з різних кінців лісу. А коли цвірінькала гороб'ячою, то летіли горобці, цілі хмари горобців. І так з усіма птахами. Коли Жанета кликала їх, пернаті мешканці лісу відразу ж прилітали до неї – їх було так багато, що навіть небо темніло.

На прогулянках по лісу Жанету супроводжували шість королівських павичів. Вони дуже пишалися такою честю і розпускали хвости широким різнобарвним віялом.

Коли вона йшла по лісу, всі птахи лісу об'єднувалися в дружній хор. Вони співали для Жанети. Тоді по всьому лісу раптом виростала блакитна трава, блакитна, як небо.

І кожен, хто був у той момент у лісі, відчував себе надзвичайно легко і весело.

От ми й познайомилися з усіма сімома дивовижними сестрами. Тільки тепер вони не живуть у лісовому будиночку. Старенькі зникли.

Розповідають, що сталося це так. Одного разу сестри вийшли з будинку, розкрили свої парасольки: Олехандра – жовту, Беатриса – червону, Вероніка – блакитну, Габріела – фіолетову, Доміан – синю, Гедвіга – зелену, Жанета – помаранчеву.

Йшли вони одна за одною по дорозі, що вела у сусіднє село. Ще з ранку було вітряно. А потім вітер посилився, перетворився у справжній ураган. Він підхопив бабусь з їхніми парасольками і поніс угору. Так, старенькі піднімалися все вище і вище.

Тільки вітер незабаром ущух. Засвітило сонце. І старенькі сестри, тримаючись за парасольки, м'яко опустилися на пухнасту хмару. А від їхніх парасольок на небі раптом спалахнула семибарвна веселка.

У лісі одразу ж голосно-голосно заспівали птахи. І хоча вітер зовсім ущух, дерево махагуа, під яким любили сидіти і мріяти старенькі, похитало зеленими гілками. З трави піднялися і закружляли різнобарвні метелики. А квіти то збирали, то розпускали свої пелюстки. Напевно, і птахи, і метелики, і квіти, і дерево махагуа прощалися з дивовижними сестрами.

А потім старенькі скинули парасольки униз, на землю. Може, вони вирішили, що парасольки їм більше не потрібні? Наче кольорові парашути, парасольки опустилися на землю.

У сусідньому з лісом селі кажуть, ніби старенькі не дарма залишили свої барвисті парасольки. Для інших залишили, щоб той, хто захотів піднятися в небо, міг би ними скористатися.

Але парасольки поки ніхто не чіпав. Кажуть, вони і зараз там, де впали. Адже всім відомо, що піднятися в небо можна на повітряній кулі, чи на літаку, чи на космічному кораблі. А на парасольці? Ні, це неможливо.

Ну, а раптом... раптом вона справді полетить вгору. Що тоді робити?